Археологія та стародавня історія Полтавської області

Блюдо з Перещепинського скарбу

Блюдо з Перещепинського скарбу

Заселення території Полтавської області розпочалося в добу пізнього палеоліту – близько 15 – 13 тисяч років тому. Понад 1000 археологічних пам’яток, виявлених і досліджених в області, охоплюють всі історичні періоди стародавньої історії, серед них є багато широко відомих. Світову славу, зокрема, має виявлене в 1912 році кочівницьке поховання VIII століття нашої ери, відоме під назвою Перещепинський скарб, високохудожні золоті та срібні речі з якого зберігаються тепер у Ермітажі. Унікальною пам’яткою східної Європи є також Більське городище скіфського часу.

Першим збирачем археологічних колекції на полтавщині була аматор К.М.Скаржинська. Зібрана нею колекція стала основою археологічного відділу Полтавського губернського земського музею, заснованого 1981 року за ініціативою професора В.В.Докучаєва.

Дослідження Більського городища

Дослідження Більського городища

Початок польовим дослідженям археологічних пам’яток Полтавщини в 1891 – 1873 роках поклав учитель Ф.І.Камінський розкопками першого в Східній Європі пізньопалеолітичного поселення біля села Гінці Лубенського району.

Дослідження Більського городища та навколишніх могильників на початку ХХ століття проводив один із основоположників археології в Росії В.О.Городцов. Пізніше тут працював професор Б.М.Граков. В наш час систематичні розкопки Більського гоордища проводить експедиція Харківського університету на чолі з Б.А.Шремко.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ сотліття значний вклад у вивчення археологічних пам’яток Полтавської області, зокрема розташованих тут городищ, курганів та валі, зробили професор Київського університету В.Г.Ляскороський, член Полтавської ученої архівної комісії Л.В.Падалка та відомий археолог М.О.Макаренко.

Визначними успіхами відзначилися дослідження довготривалого великого курганного могильника біля села Броварки Гадяцького району, що їх проводив у 1902 році один із основоположників української археології В.В.Хвойка.

Для вивчення археологічних пам’яток на Полтавщині чимало зробила експедиція Полтавського краєзнавчого музею, що працювала під керівництвом М.Я.Рудинського. Він дослідив стоянку епохи мезоліту – неоліту в урочищі Біла Гора поблизу поблизу Полави, кургани скіфського часу поблизу села Мачуха та поселення і могильник черняхівської культури неподалік села Кантемирівки Чутівського району. З ініціативи М.Я.Рудинського в кінці 20-х років розгорнула польову робту Лохвицький (М.Ренський) та Лубенський (І.Плескач) районні краєзнавчі музеї.

Дослідження пам’яток доби заліза на Поворсклі та в Посуллі з 1940 року розпочала експедиція Ленінградського відділу ПМК за участю Полтавського краєзнавчго музею під керівництвом І.І.Ляпушкіна. Ці роботи продовжувалися і у повоєнні роки. Добре відомими пам’ятками, які досліджувалися тоді, були поселення і кургани скіфського часу поблизу села Пожарна Балка Полтавського району та слов’янські городища роменської культури на території Полтави та Опішні.

Інститут археології АН УРСР у 40-60-х роках проводив невеликі розвідкові роботи по роках проводив невеликі орзвідкові роботи по річках Сулі, Пслу, Хоролу (Ф.Б.Копилов, В.А.Ільїнська, Г.М.Ковпаненко, Є.В.Махно). У 50 – 60-х рокках поглиблені обстеження лівого берега Дніпра, пониззя Сули, Псла і Ворскли проведено в зв’язку з будівництвом Кременчуцької та Дніпродзержинської ГЕС. Великі розвідкові та стаціонарні екпедиції на чолі з Д.Я.Телегіним, М.П.Кучеою, В.А.Богусевичем та іншими збагатили археологію Полтавщини новим масовим матеріалом всіх періодів.

Найвизначнішими пам’ятками, що досліджувалися в цей час стаціонарно, були давньоруське місто Воїнь та ранньослов’янське поселення черняхівської культури неподалік села Радуцківка у Кременчуцькому районі, городища давньоруського часу поблизу хуторі Миклашевський та Кизивер у Глобинському районі. Біля хутора Компанійці в Кобелицкьому районі Є.В.Махно розкопала могильник черняхівської культури, а неподалік від Кременчука, в Чикалівці, І.М.Шерефутдінова відкрила поселення доби бронзи. Правобережжя ріки Орелі на південно-східній околиці Полтавської області входило в зону досліджень експедиції «Дніпро-Донбас», що здійснювалися у 1970 – 1975 роках під керівництвом Д.Я.Телегіна.

У 70-х роках археологічні дослідження на Полтавщині продовжували Ленінградське відділення Інституту археології АН СРСР (Є.А.Горюнов), Інститут археології АН УРСР (М.П.Кучера, О.В.Сухобоков), Полтавський педагогічний інститут (С.П.Юренко), Донецький університет (А.О.Морукенко, В.П.Андрієнко).

Значний вклад у дослідження вкраю вносять ентузіасти-краєзнавці, серед яких помітне місце посідають роботи М.І.Гавриленка (Полтава), І.І.Горенка (Лубни), П.А.Гребенника (Лохвиця) та інші.

Таким чином, протягом майже 100 років польових досліджень на Полтавщині зареєстровано понад 1000 археологічних пам’яток різних періодів – від доби палеоліту до нашестя монголо-татар у середині ХІІІ столітті. Найбільш давніми серед них були місцезнаходження крем’яних знарядь праці та кісток тварин доби пізнього палеоліту.

Пізній палеоліт

Доба пізнього палеоліту охоплює час від 40 – 35 до 13 – 10 тисяч років тому. Палеолітична епоха, яка тривала в Європі близько одного мільйона років, є найдавнішим періодом історії людського суспільства. Протягом його ранньої пори завершився тривалий процес формування сучасного фізичного типу людини та найдавнішої суспільно-економічної формації – первіснообщинного родового ладу. Основою господарської діяльності людини тоді були привласнюючи форми господарства – полювання та збиральництво. Засоби для життя люди здобували за допомогою примітивних знарядь праці з кременю, кістки та рогу. Їхні житла з вогнищами всередині мали вигляд наметів або чумів, вкритих шкурами великих тварин, головним чином мамонтів. Кілька таких жител утворювали стоянку, або поселення.

Виникали релігійні уявлення, в цей час виникло первісне мистецтво. Виготовлені з бивнів мамонтів та морських раковин прикраси служили також своєрідними амулетами охоронно-магічного значення. Як ритуальний засіб широко використовувался і мінеральна червона фарба, здебільшого вохра – вона імітувала захисний вогонь, тепло, кров, хатнє вогнище.

На території Полтавщини відомо 10 місцезнаходжень доби палеоліту. Одне з них виявлене на південно-західній околиці Полтавщини, відомі вони і в басейні ріки Псел (Гадяцький та Глобинський райони), на Посуллі (у районах Оржицькому, Гребінківськму та Лубенському). Саме на Посуллі поблизу села Гінці Лубенського району, в 1871 – 1873, 1914 – 1915 та 1935 роках досліджена перша Східній Європі палеолітична пам’ятка – Гінцівське поселення. Тут виявлено залишки житлових споруд округлої форми, збудованих на каркасі з кісток мамонта, ям-сховищ та сліди відкритих вогнищ. При розкопках знайдено кістки 93 мамонтів, двох зубрів, 14 бурих ведмедів, а також північних оленів, лосів, диких кабанв, бика, зайця та інших дрібних тварин. Частина бивнів мамонтів мала сліди обробки, частина обпалена вогнем. Одна лопатка мамонта розмальована. Крім крем’яних знарядь праці, скребків, різців, проколок тут знайдено кістяні проколки та голки.

У місцях, зручних для рибальства, на піскових дюнах лівого берега Ворскли, в околиці Полтави – урочищі Біла Гора та біла села Вакуленці Полтавськог району, виявлені стоянки доби мезоліту.

Доба мезоліту

Мезолітична доба була перехідною від палеоліту до неоліту – тривала на Україні протягом 11 – 8 тисяч років тому. В цей час основу господарської діяльності людини, як і в палеоліті, становили привласнюючи форми господарства – полювання і збиральництво. Але поява нових, досконаліших знарядь праці – дротиків та гарпунів з дерев’яною, роговою та кістяною основою, в пази якої вставляли дрібні гострі крем’яні «мікроліти» у вигляді трапецій, трикутників тощо, винайдення лука з крем’яними стрілами та приручення собаки зробили полювання більш досконалим.

Значно зросла роль рибальства, яке в добу палеоліту лише почало з’являтися. Одомашнення деяких тварин (зокрема, бика) вказує на перші спроби переходу до відтворюючих форм господарства. Перехід до цих форм господарства – скотарства і землеробства – є, проте, основною ознакою наступної доби кам’яного віку – неоліту, який на території України тривав протягом VI – III тисячоліть до нашої ери.

Доба неоліту

В неолітичну добу вдосконалюється техніка виготовлення знарядь праці, з’являються нові прийоми обробки каменю – шліфування, пиляння, свердління. Досягає розквіту техніка виготовлення кістяних наконечників списів і дротиків. Крім відомих в неоліті знарядь праці, люди навчилися виготовляти сокири, тесла, клини, свердла, мотики, які використовували при спорудженні човнів, плотів, жител, для обробітку грунту. В неоліті вперше починається виготовлення глиняного ліпного посуду. Виникають прядіння і ткацтво на примітивному ткацькому верстаті.

Неоліт – це час формування племінного ладу. Соціальною основою якого, можливо, був матріархальний рід, з властивою для нього колективною власністю на засоби виробництва і продукти праці та відсутністю суттєвого майнового розшарування.

Створені окремими племенами чи групою споріднених племен однотипні за формою, орнаментацією посуду, знаряддями праці, зброєю, прикрасами, типами жител тощо пам’ятки матеріальної культури називаються археологічними культурами.

Пам’ятки археологічних культур та їх носії – племена доби неоліту відповідно до напрямку господарства поділяються на землеробсько-скотарсьі та мисливсько-рибальські. Найбільш розвинені землеробсько-скотарські племена заселяли південні степові райони України, а у більш північній лісостеповій зоні проживали племена, основою господарства яких довгий час залишалося мисливство і рибальство.

Лісостепову територію Полтавської області населяли мисливсько-рибальські племена двох археологічних культур: дніпро-донецької та ямково-гребінцевої кераміки.

Дніпро-донецька культура

Дніпро-донецька культура у V – III тисячолітті до нашої ери була поширена на території України (на Сіверському Дінці, в середньому Подніпров’ї, на Поліссі) та на території Білорусі. Її носіям, що жили на берегах рік та озер у наземних житлах, збудованих з дерева, очерету та глини, були відомі свійські тварини та перші культурні злаки. Гостродонний посуд цієї культури прикрашений гребінчасто-накольчастим орнаментом. Покійників цієї культури ховали у колективних могильниках у випростаному стані і посипали червоною фарбою. За визначенням антропологів, населення Дніпро-донецької культури були низькорослими кроманьйонцями.

На території Полтавщини відомі лише поселення дніпро-донецької культури, розташовані вздовж річок Дніпра, Сули, Ворскли, Хоролу в районах Семенівському (Вереміївка), Кременчуцькому (Недогарки) та Глобинському (Іванове Селище, Федорівка та Попівка).

Культура ямково-гребінчастої кераміки

Культура ямково-гребінчастої кераміки в VI – III тисячолітті до нашої ери була поширена в лісостеповій частині Лівобережної України та в більш північних районах Східної Європи. Поселення цієї культури розташовувалися на підвищених берегах річок та озер, часто на мисах. Житла були наземні з вогнищами в центральній частині. Знаряддя праці (ножі, скребки, різці, вістря стріл тощо) виготовлялися з кременю, кісток і рогу.

Керамічний посуд мав округле чи гостре дно і прикрашався рядами ямко відбитків гребінцевого штампа, що чергувалися. За цим типом орнаменту дістал на зва вся культура. Пам’ятки цієї культури виявлено по Хоролу, Пслу і Ворсклі в районах Миргородському (Великі Сорочинці), Глобинському (Попівка, Демченкове, Радалівка, Полтавському (Вакуленці, Манусівка). Найвизначнішою пам’яткою є поселення в урочищі Біла Гора на околиці Полтави. У межах Полтавської області відомо кілька десятків неолітичних місцезнаходжень.

Доба міді і бронзи

Мідно-бронзова доба виникла з появою перших металів – міді (енеоліт, IV – III тисячоліття до нашої ери) і особливо бронзи (кінець III – початок I тисячоліття до нашої ери). В цей час відтворюючі форми господарства стають панівними. Здійснюється перехід від мотичного до початкових форм орного землеробства з вирощуваннями широкого асортименту культуриних рослин. Для обробітку землі використовували тяглову силу бика. В цей час виникає садівництво та городництво. Землеробство поєднувалося з високорозвинутим скотарством, коли були приручені всі відомі тепер свійські тварини.

У зв’язку з розвитком скотарства роль чоловіків у суспільному виробництві різко зростає, починають формуватися патріархально-родові відносини. З пристосуванням коня для верхової їзди та винайденням візка почали вдосконалюватися засоби пересування. Це, в свою чергу, сприяло ролі металу, що поширювався на великій території і з небагатьох центрів. Бронзові вироби, виготовлені, наприклад, на Кавказі, досягають Дніпра.

Відсутність місцевої сировини не сприяла широкому розвитку ливарної справи на території України, однак є відомості про існування давніх ливарних майстерень на Подніпров’ї.

Загальне підвищення продуктивності праці, зростання обміну сприяло нагромадженню багатств у руках племінної верхівки, яка почала виділятися заможністю із загальної маси общинників. Отже, з’являються перші ознаки розкладу первіснообщинного ладу.

Поширення міжплемінних зв’язків прискорювало процес формування нових етнічних утворень, посилювало етнографічну строкатість, сприяло нерівномірності господарського, культурного і суспільного розвитку окремих племен, між якими в цей час виникають перші воєнні сутички.

У добу міді та бронзи (IV – початок I тисячоліття до нашої ери) територією Полтавщини населяли понад 10 археологічних культур з різним рівнем економічного та культурного розвитку, які або змінювали одна одну, або співіснували.

Середньостогівська культура

В добу міді на території Полтавської області проживали скотарські племена так званої середньоостогівської культури (назва походить від вперше дослідженого поблизу Запоріжжя поселення в урочищі Середній Стіг), які охоплювали також басейн Сіверського Дінця, південну частину лісостепового Лівобережжя та степові просотри Правобережжя. В історії Східної Європи вони відігравали помітну роль, оскільки перші приручили дикого коня і використовували його для їзди. Озброєні списами, луком і бойовими молотами – клевцями з рогу, кіннотники середньоостогівської культури були, мабуть, досить значною військовою силою.

На території Полтавської області поселення середньстогівської культури виявлено поблизу сіл Кам’яні Потоки Кременчуцкього району та Вереміївка Семенівського району. Певний інтерес становить гостро донна посудина цієї культури, знайдена біля села Остап’є Великобагачинського району.

Ямна культура

У другій половині III та на початку II тисячоліття до нашої ери широкі степові простори від Поволжя до Нижнього Дунаю, від Криму на півдні до широти Києва на півночі займали кочові скотарські племена так званої ямної культури, яким уже був відомий віз. Існує думка, що племена ямної культури – це в якійсь мірі нащадки племен середньстогівської культури. Назва ямної культури походить від поховань у простих ямах під курганами. На Полтавщині такі поховання досліджено в Лубнах на Лисій горі, біля сіл Климівка Карлівського та Старий Орлик Кобеляцького районів.

Носії ямної культури ховали покійників у скорченому стані, частіше на спині, і посипали їх вохрою. Могильні ями перекривали кам’яними плитами, дерев’яними колодами тощо; навколо ям будували кам’яні закладки або кола – кромлехи. Посуд, який трапляється при покійниках у ямах, в основному округлодонний. Ямній культурі властиві крем’яні вістря до списів та стріл, кам’яні сокири, мідні ножі та шила. Із прикрас відомі молоточкоподібні кістяні шпильки, привіски з ікол собаки, вовків тощо.

Для ямної культури характерні невеликі короткотривалі поселення, хоча відомі і довготривалі, укріплені ровами і кам’яними стінами. На дослідженому археологами укріпленому поселенні поблизу Михайлівки на Херсонщині кам’яні стіни збереглися на висоту близько двох метрів.

Середньодніпровська культура

У північній частині Полтавщини, зокрема поблизу Пирятина, в Лубнах, відомі кургани з похованнями середньодніпровської культури, яка на межі III та II тисячоліть до нашої ери входили до групи культур шнурової кераміки, поширеної від Одера до верхньої Волги. Посуд, що супроводила покійників, яких клали у випростаному, рідше – у скорченому стані, мав форму банко видних і дзвоникоподібних чаш чи кулястих амфор, густо орнаментованих прокресленими лініями та відбитками шнура

У II та на початку I тисячоліття до нашої ери, тобто в добу бронзи, басейни сули, Псли і Ворскли заселили племена трьох археологічних культур: катакомбної, багатоваликової кераміки та зрубної. Трапляються також пам’ятки мор’янівсько-бондарихинської культури.

Катакомбна культура

Назва катакомбної культури походить від типу курганних поховань, могильна яма яких має своєрідну форму катакомби. Скотарські племена цієї культури в II тисячолітті до нашої ери заселяли широкі простори степової і частково лісостепової смуги Східної Європи. Територією їх поширення називають також катакомбною культурною областю, оскільки на ній розташовувалися дуже близькі між собою кілька варіантів цієї культури. Полтавська область входять до середньодніпровського варіанта, який відзначається наявністю тісних контактів між катакомбною та середньодніпровською культурами. Поселення цієї культури виявлено поблизу села Солошине Кобеляцького, в селі Самусівка Кременчуцького районів, біля затопленого водами Кременчуцького моря села Жовнине в Глобинському районі. Поховання культури досліджено поблизу села Жовнине та на могильнику біля хутора Компанійці (Кобеляцький район) і в Лубнах.

 

Культура багатоваликової кераміки

У середині II тисячоліття до нашої ери в степовій і лісостеповій смугах Східної Європи поширюються пам’ятки археологічної культури багатоваликової кераміки, назва якої походить від посуду, прикрашеного візерунками із наліпних валиків. На поселеннях цієї культури, часто довготривалих. Крім звичайних для доби бронзи знахідок трапляється фаянсове намисто середземноморського походження. На території Полтавщини поселення цієї культури виявлено в Котелевському (Велика Рублівка), Полтавському (Макухівка, Марки) районах, в Лубнах тощо. Основним заняттям населення було скотарство і землеробство. Помітну роль відігравало також рибальство.

Племена культури багатоваликової кераміки співіснували з племенами катакомбної культури.

Зрубна культура

У середині II та на початку I тисячоліття до нашої ери, тобто в добу пізньої бронзи, скотарські племена зрубної культури (назва походить від поховань у грунтових ямах із зрубами) заселили степову частину сучасної України та лісостепове Дніпровське Лівобеержя, в тому числі територію Полтавської області.

У господарстві цих скотарських племен важливе значення мало також землеробство. Помітне місце посідала обробка каменю, кістки і особливо металів. У зрубних племен виникають бронзоливарні майстерні, виділяються майстри-ливарники високого професіонального рівня. До складу скарбів, які заховували ці майстри, входили бронзові знаряддя праці (проушні сокири, сокири-кельти), зброя (наконечники стріл та списів) та прикраси. Ці скарби свідчать про появу особистої власності і, отже, про прискорення в цей час розкладу родового ладу.

До найвизначніших пам’яток зрубної культури на Полтавщині належить поселення, досліджене І.М.Фарефутдіновою поблизу села Чикалівка Кременчуцького району, на якому виявлено ряд жител, що утворювали вулицю, а також скарб бронзових знарядь, знайдений поблизу колишніх Кабанових хуторів (село Радянське).

Мар’янівсько-бондарихинська культура

До доби середньої і пізньої бронзи відносяться пам’ятки мар’янівсько-бондарихинської культури (кінець III – початок I тисячоліття до нашої ери). Назва її пов’язана з селом Мар’янівкою Сумської області та урочищем Бондариха поблизу Ізюма Харківської області. Ця ще слабо вивчена культура охоплює північно-східну частину лівобережного Полісся та Лісостепу. Залишки поселень цієї культури виявлено поблизу нині затопленого поселення Воїнська Гребля Кременчуцкього району та на околиці села Марки Полтавського району. Посуд має макітроподібну форму з вузьким дном, прикрашений рядами ямок та наколів. Вчені вважадть, що між мар’янівсько-бондарихинською культурою та неолітичною культурою ямково-гребінчастої кераміки існує генетичний зв’язок.

Доба раннього заліза

Чорноліська культура

Перші вироби з заліза на території України з’явилися на початку I тисячоліття до нашої ери і поширювалися тут в кінці IХ – протягом VIII століть до нашої ери. З цього часу починається доба раннього заліза, що збігається з заключним періодом  культур пізньої бронзи – зрубної, поширеної в степовій частині та чорноліської (назва її походить від назви Чорного лісу, розташованого поблизу Знам’янки на Кіровоградщині, де булоа знайдена перша пам’ятка). Чорноліська культура мала поширення в південно-східній частині лісостепового Правобеержжя та на Лівобережжі, в Поворсклі. На території Полтавщини окремі знахідки чорноліської кульутри відомі поблизу села Лихачівки Котелевського району. Багате безкургане поховання знайдено поблизу села Бутенки Кобеляцького району.

Освоєння заліза дало можливість людині виготовляти знаряддя праці такої високої якості, що з ними не могли зрівнятися жодні відомі до цього часу. Застосування заліза сприяло загальному прогресу суспільства, відкривало нові перспективи розвитку всіх галузей господарства – землеробства, скотарства, ремесла, яке виділилося тепер в окрему галузь виробництва, що, в свою чергу, сприяло розширенню внутріплемінного та міжплемінного обміну. Почало розвиватися виробництво товарів, розрахованих на обмін. Значне підвищення продуктивності праці сприяло нагромадженню багатства в руках панівної верхівки, прискорювало розпад первіснообщинного ладу, що призвело до утворення класів і держави.

Скіфія

На території Східної Європи першим державним утворення було політичне об’єднання VII – III століть до  нашої ери, що охоплювало дніпровсько-дністровські землі і дістало від греків назву Скіфія. Про цей період та час, що передував виникненню скіфського державного утворення, крім археологічних є і деякі писемні джерела, в яких відомо, що на чолі державного утворення під назвою Скіфія сотяли царські скіфи, які прийшли з Азії у VII столітті до нашої ери. Вони підкорили місцеві землеробські та скотарські племена, що розрізнялися етнічною належністю та рівнем культурного розвитку.

Лісостепове Лівобережжя, в тому ислі й Полтавщину, заселяли в той час відомі геродоту так звані скіфи-землероби, тобто осілі землеробсько-скотарскі племена, які зазнали впливу скіфської культури. Маючи ряд спільних рис, ці племена становили локальні групи. На території Полтавської області відомі ворсклянська та посольська группи.

Посульска група скіфської культури

Посульська група охоплює верхню та середню течію Сули, поширюючись у басейни рік Псла та Сейму – отже, виходить поза межі Полтавської області – на територію Сумської та Чернігівських областей. Як археологічні пам’ятки тут відомі в основному городища. Площа кожного з них становить від 5 до 12 гектарів. На території Полтавської області неодноразово обстежено гоордища поблизу сіл Клепасі та Хитаї в Лубенському, Свиридівка в Лохвицькому районах. На Книшівському гоордищі в Гадяцькому районі на ріці Псел проводилися розкопки. Установлено довготривале існування цього населеного пункту.

До посольської групи належить також могильник із 200 курганів, досліджений в цьому ж районі поблизу села Броварки. Під насипами, які досягали десяти метрів, розкопано поховання кінних дружинників – воїнів. Небіжчики лежали в зрубах із колод, опущених у ями, які було перекрито дерев’яними балками. Багатих воїнів супроводжували меч, списи, бойові сокири, сагайдаки із стрілами, іноді поножі і панцир. Знайдено також золоті гривні і бляшки. У жіночих похованнях траплялися бронзові дзеркала, кам’яні блюда, великі цвяхоподібні шпильки. Зброя та прикраси цих поховань характерні для дуже широкого кола скіфських старожитностей. Посуд має стійкі прості форми горщиків. Лискований посуд, характерний для ворсклянської групи, тут майже відсутній.

Ворсклянська група скіфської культури

План Більського городища

План Більського городища

Трохи краще вивчено ворсклянську групу скіфів-землеробів, яка значною мірою була поширена у Сумській області. Більшість поселень скіфського часу в Полтавській області зосереджені в середній течії Ворскли – між селами Нові Санжари та Більськ Котелевського району. Дослідження проводилися на поселеннях поблизу сіл Опішня (в урочищі Кардашів Яр), Олефірщина Зінківського району, а також поблизу села Пожарна Балка та Мачухи в Полтавському районі. На цих поселеннях трапляються зольники. Це купи попелу близько одного метра висотою, можливо, культового призначення, серед яких знаходять уламки посуду, вироби з металу, кістки тварин.

Укріплення Більського городища

Укріплення Більського городища

На Ворсклі розташована також одне з найбільших укріплень Східної Європи – Більське городище VII – III століть до нашої ери. Це було не тільки велике укріплення, а й культурний і політичний центр племінного угрупування в лісостеповому Лівобережжі, що виходило поза межі Воскли. Досліддники вважають це городище залишками згадуваного в писемних джерелах міста Гелона. Навколо нього в урочищах Скоробор, Саранчове поле, Осняги розташовано кілька груп курганів VI – III століть до нашої ери, частина з них розкопана. Подібні кургани досліджувалися також в урочищі Таранів Яр поблизу Мечуського поселення (Полтавський район), в урочищі Лапівщина неподалік Великих Будищ у Зінківському, а також біля села Лихачівка в Котелевському районах. У цих курганах крім типового для ворсклянської групи посуду (серед якого трапляються глянсовані з інкрустацією черепки) та грецького імпортного посуду знаходять намисто з дорогоцінних каменів та бурштину, цвяхоподібні сережки, бронзові браслети, дзеркала, а також предмети озброєння – мечі, наконечники стріл, залізні вудила з псаліями та інші речі спорядження коня.

Сарматія – сарматська культура

У III столітті до нашої ери в Криму та Добруджі за Дунаєм виникають два незалежних одне від одного державних утворення, відомих у писемних джерелах під однаковою назвою – Мала Скіфія. З цього чаасу придніпровські лісостепові простори, які раніше античні письменники називали Скіфією, починають іменуватися Сарматією в зв’язку з появою тут нової групи іранських племен сарматів. До цього скотарські племена сарматів кочували на схід від Дону в степах Поволжя і Приуралля.

Їх просування в Причорномор’ї слабо відображено в писемних джерелах і фіксується головним чином на підставі окремих знахідок та впускних поховань II – I століть до нашої ери і перших століть нашої ери в більш давні кургани. Могильники сарматів відомі в Запорізькій, Дніпропетровській, Кіровоградській, Миколаївській областях, тобто в степових районах. При сарматських чоловічих похованнях знаходять залізні черешкові стріли, іноді мечі та кинджали. Зрідка трапляються знахідки лука та вудил. Жіночі поховання супроводять прикраси – намисто, браслети, сережки тощо, предмети косметики. В обох групах поховань крім специфічного ліпного посуду знаходять різноманітний гончарний посуд, головним чином античних форм.

Сліди перебування сарматів на території Полтавщині в південно-східній частині області. За винятком окремої знахідки у Шишаках на ріці Псел, вони сконцентровані в басейні ріки Ворскли. У селі Павлівка Кобеляцького району знайдено окремі речі. Впускні сарматські поховання виявлено в кургані поблизу сіл Верхня Мануйлівка Козельщинського району та Климівка Карлівського району. Привертає увагу впускне сарматське поховання II – III століть нашої ери поблизу села Лихачівка Котелевського району. Небіжчик з золотими сережками і дрібними бронзовими виробами лежав у берестяному човні. При ньому стояв ліпний горщик з рештками проса.

Ранні слов’яни

В I тисячолітті нашої ери на історичну арену виступають слов’янські племена, які, за даними писемних джерел, були численним народом, що проживав на великій території від Подніпров’я до Вісли і від Балтійського моря до Карпат. Консолідація слов’янських племен, які починають відігравати значну роль в історії Східної та Центральної Європи, відбувається на рубежі та в перших століттях нашої ери. У другій чверті та в середині I тисячоліття наймогутніша серед слов’ян була їх східна гілка – анти. Вони населяли лісостепові придніпровські простори, поширюючись на сході до Дінця, на заході – до нижньої течії Пруту і Дунаю. На півдні по течії лісостепових річок Правобережжя досягали Чорного моря.

Писемні згадки про антських князів із численними підлеглими їм особами (у князя Божа в IV столітті їх було принаймні 70) свідчать про глибоку для того часу соціальну диференціацію суспільства. Швидка феодалізація і остаточний розклад родової організації були властиві численним слов’янським князівствам, які дістали потім умовну назву літописних племен (поляни, сіверяни, древляни та інші). У IХ столітті нашої ери вони ввійшли до складу східнослов’янської держави, яка дістала назву Київська Русь

Зарубинецька культура

У смузі Лісостепу, в тому числі на Полтавщині, матеріальна культура осілих землеробських племен ранніх слов’ян представлена кількома археологічними культурами – зарубинецькою, черняхівською, так званим київським типом, пеньківською та роменською.

Матеріали зарубинецької культури (II століття до нашої ери – I століття нашої ери) на Полтавщині зареєстровано лише в одному пункті – на Замковій горі в Лубнах. Ця пам’ятка поєднує риси двох культур – землеробської зарубинецької та кочівницької сарматської. Тут тіло покладення (з культовим порушенням) поєднується з елементами спалення. Посуд ліпний, представлений мискою і горщиком зарубинецької, курильницею – сарматської культур, що, очевидно, свідчить про мирний характер відносин їх носіїв.

Черняхівська культура

Найчисленнішими пам’ятками ранніх слов’янських часі в Подніпров’ї є поселення і могильники черняхівської культури (II – VI століть нашої ери). Вона займала чорноземну смугу Лісостепу і прилеглу до неї частину степової території України. Землеробське населення жило в неукріплених великих поселеннях, розташованих на сонячних схилах над заплави річок. Дворища, в яких жили окремі сім’ї, як правило, об’єднували житло, комору і клуню. Споруди в основному були наземні, зведені на дерев’яному каркасі. Населення користувалося посудом, виготовленим на гончарному крузі. На периферії поширення культури помітне місце посідав і ліпний посуд. Трапляється також імпортний скляний посуд і римські амфори, що слугували тарою.

Високий рівень ремесла і орного землеробства сприяв широкому розвитку торгівлі в середовищі черняхівців. Доказами цього є численні знахідки римських монет  на поселеннях та могильниках. Вони вказують також на наявність торговельних зв’язків Подніпров’я і Подністров’я з провінціями Римської імперії. Значна кількість скарбів римських монет та дорогоцінних речей засвідчує факт інтенсивного розкладу територіальної общини, наявність в ній заможної верхівки, яка до певної міри протистоїть основній масі общинників. Дані археології про економічний та суспільний розвиток носіїв черняхівської культури збігаються з відповідними даними писемних джерел про східну гілку слов’ян – антів.

На території Полтавщини виявлено близько ста поселень, могильників та окремих знахідок черняхівської культури. Краще дослідженими серед них є Кантемирівські поселення та могильники у Чутівському районі. Дослідження проводилися також на могильниках в Лохвиці, Новоселівці Полтавського району, Писарівці в Новосанжарському, а також поблизу села Вовчак в Лубенському районах. Могильник поблизу затопленого Кременчуцьким водосховищем хутора Компанійці Григоро-Бригадирівської сільської Ради Кобеляцького району майже повністю розкопано. На площі 5220 квадратних метрів виявлено 467 поховань.

Скарби римських монет знайдено на території міста Кременчук та села Нахвороща Новосанжарського району. Скарб V століття до нашої ери, що включав 201 золоту римську монету, знайдено поблизу Великої Рублівки Котелевського району. Великий скарб, знайдений неподалік села Луківщина Полтавського району, містив близько 2000 срібних римських монет.

Пам’ятки середини I тисячоліття нашої ери.

Київський тип та пеньківська культура

У III – V століттях та у V – VII століттях одночасно з великими поселеннями землеробських племен антів (черняхівська культура) на території Полтавщини існували невеликі неукріплені поселення так званого київського типу та пеньківської культури. Вони розташовувалися на останцях у заплавах річок. Їх мешканці користувалися ліпним банноподібним, інколи циліндроконічним посудом і жили в невеликих, трохи заглиблених житлах з центральним стовпом. Головним їх заняттям було, очевидно, при селищне скотарство та ремесла. Основна територія їх поширення виходить за межі Лісостепу і поза північні межі поширення черняхівської кульутри.

Дослідження цих пам’яток ще тільки починаєься. На Полтавщині вони відомі в Лохвицькому (Сенча), Глобинському (Жовнин), Кременчуцькому (Радуцківка) районах. Краще дослідженим серед нихє поселення між Тишками і Хитцями в Лубенському районі.

Роменська культура

У північно-східному районі Полтавської області виявлено близько 20 пам’яток роменської культури (назва її походить від уперше дослідженого городища поблизу міста Ромни Сумської області). Носіями роменської культури були літописні племена сіверян, які у VIII – Х століття заселяли басейни рік Десни і Сейму, верхів’я Сули, Псла і Ворскли і досягали ріки Удай – правої притоки Сіверського Дінця. По лінії Лубни – Сари – Нові Санжари проходить їх південна межа. Основна ж територія сіверян розташована на північ від Полтавщини – у Сумській та Чернігівський, а за межами УРСР – у Курській та Брянській областях.

Поширюючись з Полісся в лісостепові райони і майже досягаючи Степу, сіверяни селилися на городищах лише в місцях, вкритих лісом, на підзолистих грунтах. Житлами у них були напівземлянки. Посуд їх – ліплений, зі своєрідним орнаментом з відбитків шнурового штампа. Трапляються, однак і гончарні горщики, типові для періоду Київської Русі.

На території Полтавщини розкопками досліджено городища роменської культури поблизу сіл Опішня в Зіньківському, Ретешники в Новосанжарському районах та на Червоній площі в Полтаві. Знайдено також кілька скарбів цього часу. У 1905 році в Полтаві знайдено скарб жіночих сіверянських прикрас Х століття, що включав шийну гривню, семипроменеві сережки, вісім браслетів та десять спіралевидних підвісок. Відомі скарби дорогоцінних прикрас IХ – Х століть знайдено також поблизу сіл Яхнина Лохвицького та Макухівка Полтавського районів, а скарб з села Зачепилівці Новосанжарського району включав сім візантійських монет VII століття нашої ери.

У цьому самому районі поблизу села Мала Перещепина в 1912 році випадково знайдено величезну кількість золотих та срібних речей вагою 75 кілограмів, які стали відомі під назвою Перещепинський скарб. До складу скарбу входили дорогоцінний посуд, речі особистого убору, кінське спорядження та зброя. Багато у скарбі дорогоцінного посуду, в тому числі блюда, вази, чаші, кубки, ритон, тазик з греком для умивання тощо. Частина посуду має візантійські написи-клейма. Серед речей особистого убору привертають увагу два золоті персні з грецькими анаграмами та 69 візантійських золотих монет VII століття нашої ери з прикріпленими до них вушками для підвішування у вигляді прикрас. Найбільш вірогідною і умотивованою є думка про те, що ця знахідка є князівським похованням кочівника не раніше початку VII століття нашої ери., замаскованим у болотистій місцевості серед сипучих пісків.

Епоха Київської Русі

Кочівники

Про те, що в пристеповій і степовій частинах Полтавської області у другій половині I тисячоліття поряд з землеробськими слов’янськими племенами проживало і кочівницьке та напівосіле населення, свідчить крім Перещепинського скарбу і деякі інші факти, а саме: неподалік від села Мачухи в Полтавському районі знайдено гори для випалу великих, гарно оздоблених триручних глеків кавказького зразка (так званого канцирського типу), а на території Климівки Карлівського району розкопано поховання салтівської культури.

Салтівська культура

Салтівська культура, що належить напівосілому землеробсько-скотарському алано-болгарському населенню, була поширена в басейні Сіверського Дінця, середній та нижній течіях Дону і на Північному Кавказі. На Північному Кавказі відомі також близькі до салтівської культури алано-кавказькі пам’ятки, що на території України дістали назву канцирських (назва салтівської культури походить від місця виявлення першої пам’ятки поблизу села Верхній Салтів у Харківській області, канцирських – біля балки Канцирки в Надпоріжжі Запорізької області).

Кочівницькі поховання

На території Полтавщини розкопано й кочівницькі поховання ХI – ХIV століть нашої ери, зокрема в місті Лубни, поблизу села Максимівка Глобинського району. Віодмі також половецькі кам’яні скульптури поблизу сіл Котельна та Грякова Чутівського Білухівка Карлівського районів тощо.

Відносини між землеробськими осілими та скотарськими кочівницькими племенами в різний час розвивалися по-різному. З одного боку, кочівницькі племена завжди були охочі пограбувати мирних землеробів, а з другого – процес феодалізації кочівницького господарства призводив до зубожіння певної частини кочівників, які змушені були осідати і змішуватися з осілим слов’янським населенням. Осідання цієї частини кочівників сприяло розвитку товарного господарства у землеробів і прискоренню остаточного розкладу родового ладу.

Київська Русь

Родова община ще за скіфських часів почала переростати в територіальну, а в період черняхівської культури індивідуальна сім’я вже була основною господарською одиницею територіальної общини. Протягом другої половини I тисячоліття з середовищі так званих літописних племен поступово виникають ранньокласові політичні об’єднання – феодальні князівства. Утворення феодальної держави Київської Русі було, отже, завершенням природного процесу феодалізації суспільства і юридичним оформленням цього процесу.

Об’єднання Південної і Північної Русі – Київської та Новгородської земель в єдину державу знаменувало собою початок нової епохи в історії східних слов’ян. Воно прискорювало розвиток їх економіки, культури, формування єдиної давньоруської народності.

Найзначнішими князівствами на півдні Київської Русі були Київське, Чернігівське і Переяславське. Територія сучасної Полтавської області знаходилася на південному сході давньоруських земель. З середини ХI століття вона входила до володінь Переяславського князівства. На її долю випадала особливо жорстока боротьба проти кочівників, нові хвилі яких щораз насувалися зі сходу. Особливо тривалою була боротьба проти половців. На Полтавщині в зв’язку з цим у кінці Х – на початку ХI століття виникла Посульська оборонна лінія, що складалася з ряду фортець, залишками яких є давньоруські городища.

У межах Полтавської області зараз відомо 82 городища, з них 10 входило до посольської оборонної лінії, в тому числі городища поблизу сіл Свиридівка, Гаївщина (колишні Скоробагатьки), Бодаква, Семча в Лохвицькому районі, Снітин, Мацківці, місто Лубни в Лубенському, сіл Тарасівка і Чутівка в Оржицькому районах. А в Кременчуцькому районі поблизу затопленого села Воїнська Гребля була розташована дніпровська гавань – літописне місто Воїнь. Важливе значення для оборони мало також городище на території Полтави, яке є залишками літописного міста Лтава. Крім Лтави та Воїня серед названих фортець є залишки ще деяких літописних міст: городище поблизу Сенчі, очевидно, було літописним Спинець, неподалік Смітина – літописний Кснятин, у Лубнах – літотисне Лубно. Літописи повідомляють про великі переможні битви руських дружин з половцями, що відбулися в 1107 році під містом Лубно на ріці Сулі та містом Лтава в 1174 році на ріці Ворсклі.

На Полтавщині налічується також близько 20 давньоруських поселень, з яких краще відоме за розкопками Полтавське поселення (ХII – ХIII століття), а також Сарське (VIII – ХI століття) в Гадяцькому і Чутівське (Х – ХIII століття) в Оржицькому районах та інші. Відомо також близько 20 курганних могильників поблизу сіл Безсали, Бодаква Лохвицького, Березова Рудка Пирятинського, Горошине Семенівського, Лукім’я Оржицького, Снітин Лубенського районів, а також поблизу міст Гадяч, Лохвиця та в інших місцях.

Найбільшим могильником є Снітинаський. В ньому наприкінці ХІХ століття налічувалося близько 1000 курганів, розташованих на високій горі на північний захід від Снітина, та 700 курганів під згаданою горою. Важливе місце має великий і довготривалий курганний могильник поблизу села Броварки в Гадяцькому районі. Він функціонував, починаючи з періоду скіфів. Дослідження в ньому проводилися в 1907 та 1909 роках. Тут виявлено давньоруські поховання Х – ХII століть зі спіралевидними підвісками та позолоченим намистом. Скарб дорогоцінних прикрас і золотих візантійських монет ХI – ХII століть у 1903 році знайдено в селі Великоселецьке Оржицького району.

Короткий огляд історії Полтавщини на підставі археологічних пам’яток, починаючи з найдавніших часів, дає можливість скласти уявлення пор найголовніші контури історичного процесу на цій території. Розташування Полтавщини на межі Лісостепу і Степу наклало відбиток на долю племен і народів, що населяли цей район. У складній боротьбі і взаємопроникненні землеробської і кочівницьких культур перемагали традиції землеробських народів, і це допомогло на території Лісостепу в I тисячолітті нашої ери зцементуватися складному, але водночас монолітному масиву осілих землеробських слов’янських народів, що певною мірою сприяло створенню могутньої феодальної держави Київська Русь.

Великобагачинський районГадяцький районГлобинський район – Гребінківський районДиканський район – Зінківський район – Карлівський районКобеляцький район – Козельщинський районКотелевський районКременчуцький районЛубенський районМашівський районМиргородський район – Лохвицький район –Новосанжарський районОржицький районПирятинський районПолтавський районРешетилівський районСеменівський районХорольський район – Чорнухинський районЧутівський район – Шишацький район

загрузка...