Давньоруські селища і городища у Подніпров’ї

ЗамокЗалишки давньоруських поселень представлены городищами та селищами. Термін “городище” зустрічається вже в давньоруському літопису для позначення залишків будь-якого укріпленого пункту – “города”, незалежно від його соціально-економічного значення. У такому значенні термін “городище” зберігся в народі до наших днів і увійшов до наукової літератури. Ознаками городища є залишки стародавніх земляних укріплень – валів та ровів, які обмежували замкнуту площу і призначалися для заселення. Селища – це місце, де було неукріплене поселення (“село”). Селища виявляються за наявністю культурного шару, який утворився у процесі проживання людей і містить різноманітні стародавні знахідки, у першу чергу уламки глиняного посуду. Як правило, біля кожного городища було селище, це був єдиний населений пункт, який складався з укріпленої та неукріпленої частин. Тому під терміном “городище” зазвичай мається на увазі і селище, яке прилягає до нього, це селище іноді називається в науковій літературі “посадом”. Однак у Південній Русі, як і в решта частинах Давньоруської держави, існували також неукріплені поселення, які розміщувалися окремо від городищ. Залишки цих неукріплених поселень і є селищами.

Городища

Стан вивчення

В 30-х роках ХХ століття Інститутом історії матеріальної культури АН СРСР (з 1934 року) та Інститутом археології АН УСРР (з 1938 року) проводилися дослідження в Києві, Вишгороді. Під керівництвом Ф.Н.Молчановського вперше було повністю розкопано давньоруське городище в селы Райки біля міста Бердичів у басейні ріки Тетерів. У 1939 – 1940 роках Інститут історії матеріальної культури АН СРСР дослідив слов’яно-руські городища на лівобережжі Дніпра у середній течії ріки Ворскла і північній частині Правобережжя Середнього Подніпров’я.

У 1945 – 1946 роках Інститутом історії матеріальної культури АН СРСР проводилися розвідки з оглядом городищ у басейні нижньої Росі, у 1947 – 1948 роках досліджувалися городища на Лівобережжі Дніпра, а у 1950 році були досліджені городища у районі Києва. Інститутом археології АН УРСР, починаючи з 1945 року проводилися розвідки і повторні обстеження давньоруських городищ у басейні ріки Тетерів, по ріках Ірпінь, Стугна, Діпро, Рось, Роставиця на Правобережжі Дніпра і по ріках Десна, Трубіж, Остер, по ріках басейну рік Сула, по ріках Псел, Ворскла на Лівобережжі.

У післявоєнний період проводилися розкопки на давньоруських городищах Середнього Подніпров’я – Княжа Гора на Дніпрі на південь від Канева, біля сіл Сахнівка, Половецьке на ріці Рось, біля села Шарки на ріці Гороховатка (притока ріки Роськ), на Горі Московці біля Канева, на городищах біля сіл Зарубинці, Ходорів, Балико-Щучинка, Іван-Гора біля селища міського типу Ржищів, два Вітачевських городища на правому березі Дніпра, в селах Старі Безрадичі і Заріччя на ріці Стугна біля сіл Вереміївка (Миклашевське), Городище і Проців на лівому березі Дніпра, два городища біля села Воїнська Гребля і городище біля села Клищенці (Кизивер) на ріці Сула, у місті Путивль, у селі Волиннок, у місті Білопілля у басейні ріки Сейм, у селі Шестовиця на ріці Десна. Були повністю розкопані Третє Міське городище і центральне укріплення-городище стародавнього міста Любеч. Найбільші археологічні дослідження були проведені у місті Київ.

Внаслідок проведених досліджень збережених залишків стародавніх укріплень на Правобережжі Середнього Подніпров’я виокремлені майже всі городища з наявністю культурного шару давньоруського часу. Залишилася археологічно недослідженою частина городищ, які відомі за даними ХІХ століття і за повідомленнями сучасних краєзнавців, на деяких ділянках у басейнах рік Десна, Сейм, у верхній течії ріки Сула на Лівобережжі Дніпра.

Хронологія

Більшість двньоруських городищ можна поділити на ранні та пізні. Основою для цього хронологічного поділу є керамічний матеріал, який зібраний на археологічних пам’ятках. Спеціальні дослідження про датування давньоруської кераміки Середнього Подніпров’я відсутні, є тільки одна коротка праця про давньоруську кераміку на території УРСР у третьому томі «Археології Української РСР». Для датування пам’яток ІХ – ХІІІ століть за керамічним матеріалом археологи використовують власні спостереження, а також фрагментарні відомості в науковій літературі.

Дослідження в різних частинах України показують, що хронологічні відмінності давньоруської кераміки для Південної Русі були однаковими. При цьому найбільш характерною ознакою є форма верхнього краю посудини – вінчика. На відміну від решта частин посудини, які виконували утилітарні функції і мали порівняно більш стійкі ознаки, вінчики формувалися гончарами по-різному у різні періоди давньоруської історії. Хронологічна типологія гончарної кераміки на території УРСР, зокрема вінчиків, для VIII – ХIII століть була визначена за допомогою даних із могильників на матеріалах декількох поселень: городища в селі Віта Поштова на південь від Києва на ріці Дніпро (Х – ХIII століть), Пліснеського городища на Львівщині (VIII – ХIII століть), городища біля села Вереміївка (хутір Миклашевський, Х – ХIII століть), городища біля села Воїнська Гребля біля витоки Сули (Х – ХІІІ століття), городища біля села Городище під містом Переяслав-Хмельницький (тепер – місто Переяслав) (ХІ – ХІІ століття), городища біля села Затурці на Волині (VIII – ХІІІ століття), селища біля Луцька (VIII – Х століття).

На ранніх гончарних посудинах вінчик по верхньому краю, як правило, по діагоналі зрізаний у вигляді рівної площини або профільований по зрізу неглибокою виїмкою. При цьому площина зрізу була звичайно нахилена до внутрішнього боку (від вертикалі), а край вінчика був часто трохи потовщеним (відтягнутий донизу або донизу і вгору). Зустрічаються також вінчики менш характерної форми – з більш тонким зрізаним крайом або з заокругленим зрізом. Всі вінчики ранньогончарного посуду довгі і, на відміну від пізніх типів, трохи відігнуті назовні.

Ранньогончарну кераміку переважно знаходять на поселеннях разом з ліпною керамікою типу Луки-Райковецької VIII – ІХ століть. Однак відома вона і на поселеннях, на яких відсутня ліпна кераміка, тобто раньогончарна кераміка існувала ще в Х столітті (очевидно, не пізніше першої половини Х століття). В курганних похованнях дружинників Середнього Подніпров’я, найбільш ранні з яких за знахідками монет можна достовірно датувати початком другої чверті Х століття, ця кераміка зустрічається дуже рідко. Немає цієї ранньогончарної кераміки і в матеріалах розкопок міста Вишгород, яке вперше згадується в літопису у 946 році.

Ранньогончарна кераміка змінюється керамікою так званого курганного типу Х – першої половини ХІ століття. Вінчики цієї кераміки мають по зовнішьому краю потовщення у вигляді манжета, який часто профільований виїмкою-заглибленням або боріздкою. Площина манжета (зрізу) вінчика є у вертикальному положенні, але частіше нахилена назовні, а верхній край манжета, як правило, буває гострим або значно тоншим за нижній край. У профілі манжет таких вінчиків нагадує трикутник. Вінчики з вертикальним манжетом відносяться до більш раннього часу (Х століття), вони зустрічаються на тих городищах, де э ранньогончарна кераміка. Час появи вінчика з манжетом, що розміщений під нахилом, визначити важко. За археологічними даними наприкінці Х століття вони вже були широко поширеними.

Для кераміки середини і особливо другої половини ХІ століття характерні вінчики з потовщеним манжетом по всій ширині як у верхній, так і у нижній частині, при цьому площина манжета завжди нахилена назовні відповідно до згину вінчика. Хронологічна відмінність між двома вказаними основними формами вінчиків у вигляді манжету ХІ століття, тобто є з гострим і потовщеним верхнім краєм манжета, добре простежується на матеріалах городищ. На більш пізніх посудинах ХІ століття верхній край вінчика загорнутий досередини, а манжет, який слабо виділяється, ззовні заокруглений. Ці вінчики виявлені на багатьох городищах ХІ століття, причому представлені вони і на тих пам’ятка, на яких немає відзначених у цій статті біль ранніх форм, а є тільки матеріали наступного часу. У ХІІ – ХІІІ столітті край вінчика закруглявся і відгинався всередину у вигляді валика або верхня частина вінчика зрізалася.

Відзначені у попередньому абзаці типи вінчиків як найбільш численні мають важливе значення для відносного датування пам’яток Середнього Подніпров’я. В аналогічній хронологічніій послідовності вони ці типи описувалися у літературі. Однак абсолютне датування давньоруської кераміки за типологічними особливостями залишаються умовними. Найбільші труднощі складає виокремлення пам’яток Х століття, які виникли при князях – попередниках Володимира Святославича.

Про оборонне будівництво Володимира Святославича є повідомлення у літопису під 988 роком, у літопису написано, що Володимир сказав, що не добре, що мало міст довкола Києва, і почав ставити міста по Десні і по Трубежу і по Сулі і по Стугні, і населив ці міста словенами, кривичами, чуддю, вятичами, щоб захистити русь від печенігів. Городища, які були засновані Володимиром наприкінці Х століття, неодноразово досліджувалися археологами по ріках Стугна, Сула, Трубіж, Десна, і найбільш ранній керамічний матеріал з них відомий (горщики з нахиленим назовні манжетом і гострим верхнім краєм). Аналогічна кераміка існувала і раніше, про що свідчать матеріали з раннім поховальним обрядом Шестовицького могильника (наприклад, горщики-урни з трупоспаленнями в кургана). З іншого боку, існування цієї кераміки у ХІ столітті утруднює хронологічне розмежування тієї частини пам’яток, які виникли за одне або декілька десятиліть до і після рубежу Х – ХІ століть.

Хронологічні особливості глиняного посуду можна визначити і за уламками стінок, донець. Так, ранньогончарні вироби більш грубі за складом глиняного тіста (більше містять дресви, а іноді домішувався шамот), мають товсті денця, їх колір неоднаковий внаслідок нерівномірного обпалення – жовто-помаранчевий або темний. Тільки на ранньогончарному посуді найчастіше зустрічається хвилястий або лінійний орнамент, який зроблений не одиночним вістрям, а багатозубчастим штампом. Посудини курганного типу тонкостінні, виготовлені зі щільного тіста з домішками піску, мають рівномірне обпалення, орнаментовані на плечиках паралельними лініями, а ранні посудини мають орнамент не тільки зверху, а й знизу. На пізніх посудинах орнамент відсутній. Кераміка кінця ХІ – ХІІІ століть тонкостінна, з жовто-рожевою поверхнею, орнаментована по плечиках чотирма-пятьма вузькими паралельними заглибленими лініями.

Усього у Середньому Подніпров’ї відомо 224 городища із знахідками давньоруського часу – 97 городищ на Правобережжі і 127 городищ на Лівобережжі. За наявними даними можна розмістити у хронологічній послідовності 77 городищ Правобережжя і 87 городищ Лівобережжя. На Правобережжі в ІХ – Х століттях вже існували два київські укріплення – на мисі Старокиївської Гори ы на Замковій Горі (ці укріплення засновані наприкінці V століття полянами), і шість древлянських городищ – чотири коростенських, Городище на ріці Ірша, Грубське і на територіх полян – Зрубинці, на яких є ліпна і ранньогончаррна кераміка. У Х столітті існували укріплені населені пункти в Олевську на Уборті, Городці у верхів’ях Словечни, Овручі, Вишгороді, Китаєвському городищі (в межах сучасного Києва), Пирогові, Зарубинцях (зарубинецька культура). Найдавнішими центрами Руської землі на Лівобережжі Дніпра були Любеч і Чернігів, які вже існували в ІХ столітті. Наприкінці ІХ – на початку Х століття були засновані укріплення «Руської землі» у Чернігівському Подесенні – Рогощі, Шестовиця І, можливо, Виповзів (літописна Лутава), на яких є ранньогончарна кераміка.

До найдавніших укріплених населених пунктів на Лівобережжі Дніпра потрібно віднести ті городища роменської культури, життя на яких продовжувалася і в ХІ столітті. До таких укріплених пунктів крім Любеча і Чернігова (найдавніші центри «Руської землі» на Лівобережжі Дніпра) можна віднести не менш, як 28 городищ: Єловщина у Чернігові, Брусилів, Седнів (літописне місто Сновськ), Волосківці, Сосниця (озеро Буримка), Ляшківці, Шабалинів, Горки і, очевидно, Новгород-Сіверський у Подесенні; Червоний Ранок, Воргол, Волокітіно, Волинцево і Путивль у Посеймі; Лубни, Снетин, Свиридівка, Медвеже і Червоний Колядин і Глинськ в Посуллі; Броварки і Могриця на ріці Псел; Полтава, Журавне, Охтирка, Зарічне і Ніцаха І, ІІ у Поворсклі. Частина з них у Чернігівському Подесенні вже у Х столітті увійшла до Руської землі, а решту почали використовуватися з кінця Х – початку ХІ століття. До цього часу роменська культура вже втратила свої специфічні риси.

Наприкінці Х століття згідно з літописним повідомленням у Середньому Подніпров’ї розпочинається масове оборонне будівництво, яке, імовірно, було завершено на початку ХІ століття при Володимирі Святославичі. Серед цих укріплень можна назвати дев’ять городищ на Правобережжі (на захід та південний захід від міста Київ): Яроповичі, Макарів, Мотижин, Бишів, Білгородка, Плесецьке, Васильків, Віта Поштова, Заріччя і 24 городища на Лівобережжі: Малий Листвен на ріці Білоус, Троєщина (Вигурівщина), Моровськ, Смолин, Козероги, Слабин, Шестовиця ІІ, очевидно, Гущин (судячи по наявністю курганного могильника з дружинними похованнями), Блистова у Подесенні, Кашани а ріці Остер; Русанів, Пристроми, Переяслав-Хмельнцький на Трубежі; Городищае біля Переяслав-Хмельницького, Леплява, Бубновська Слобідка, Золотоноша, Веремієвка на Дніпрі; два городища біля села Жовнино (колишній хутір Воїнська Гребля і в урочищі Полянівщина), біля села Клищенці (колишній хутір Кизивер), Лящівка, Чутівка, Мацківці на ріці Сула. Ці укріплення були засновані на нових місцях для оборони від печенігів, їх будівництво супроводжувалося колонізацією земель.

До початку ХІ століття внаслідок будівництва нових укріплень і включення до оборонних рубежів племінних городищ сіверян завершилося формування основної території Русі на Лівобережжі Дніпра. Створення оборонних рубежів на нижній Десні, Острі і Сулі визначило територіальні кордони майбутнього Переяславського князівства, яке виокремилося після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році. Решта території – на захід від нижньої Десни і на північний схід від Остра з нижньою течією Сейму – увійшла до складу Чернігівського князівства.

У ХІ столітті продовжується спородження оборонних споруд у Посуллі, зокрема перекривається прохід на Чернігів через міжріччя верхньої Сули – Сейма (у літопису ця місцевість називається Поле), починають виникати укріплення в районі Переяслава. Матеріали ХІ століття виявлені на городищах Велика Буромка І, ІІ, Тарасівка, Лукім’я на Нижній Сулі; Повстень на Удаї; Сенча І, ІІ на Середній Сулі; Грицівка, Великий Самбір, Шевченково на ріці Ромен; Білопілля на ріці Вира, матеріали кінця ХІ століття виявлені на городищі біля села Городище на ріці Терн. До південного сходу від міста Переяслав на ріці Супой в ХІ столітті виникають укріплення на місці сучасних городищ біля сіл Ташань і Каленики. На Правобережжі південний кордон Русі на початку ХІ століття проходив по ріці Стугна. У середині ХІ століття у період княжіння Ярослава Мудрого, кордон Русі пересунувся на ріку Рось, яка продовжувала залишатися південним кордоном Русі і в ХІІ – ХІІІ століттях.

Згідно з літописом, оборонне будівництво на ріці Рось проводилося Ярославом Мудрим. Під 1032 роком літописець зазначає: «Ярослав розпочав ставити міста по ріці Рось».

Городища з матеріалами ХІ століття відомі на ріці Рось у деяких населених пунктах: Мала Сквирка, Біла Церква ІІ, Сухоліси, Бушево, Саварка, Корсунь-Шевченківський і на притоках ріки Рось – ріці Кам’янка (Мазепинці, Триліси), ріці Ростовиця (два городища в селі Ягняти, які утотожнуюються з літописним містом Неятин, 1071 рік). Наприкінці ХІ століття було споруджене городище Шарки (літописний Торчеськ, 1903 рік) на ріці Гороховатка (притока ріки Рось).

Городища ХІ століття є на горі Московка у Каневі, у Старих Безрадичах на ріці Стугна, Трипілля (літописний Трипіль, 1093 рік), Халеп’я.

В наш час в Середньому Подніпров’ї відомо 107 городищ (69 на Лівобережжі і 38 – на Правобережжі), які виникли у ранньослов’янський час і продовжували існувати наприкінці ХI – ХІІ століттях.

В цей час на Лівобережжі виникло не менш, як десять нових фортець – Фесківка у Подесенні, Проців, Головурів, Іванків, Веселинівка, Світильня, Перемога у районі міста Переяслав-Хмельницький; Гайворон і біля селища міського типу Терни (Хутір Бабаковський) у верхньому Посуллі; Степне і Нова Слобода у Посеймі. Одночасно починають використовуватися як укріплення декілька, можливо, раніше закинутих городищ роменської культури, на яких є матеріали ХІІ – ХІІІ століть і відсутні знахідки ХІ століття. Вони розміщується переважно за межами основної території Русі – по ріках Псел та Ворскдла. До таких пам’яток можна віднести приблизно 13 городищ: Городище на ріці Многа поблизу гирла ріки Удай, Гаївщина на ріці Сула, Терни ІІ (урочище Ведмедка) у верхів’ях Сули, Бунякіно в Посеймі, Сари, Книшівка, Кам’яне, Шпилівка, Тополі, Велика Рибиця на ріці Псел, Глинське, Куземин на ріці Ворскла, Донецьке в басейні Сіверського Дінця.

Масове оборонне будівництво проводилося в ХІІ – ХІІІ століттях на Правобережжі Дніпра, де виникло не менше нових укріплень, ніж їх було споруджено в ІХ – ХІ століттях. Серед них можна назвати 37 городищ: Довбиші, Райки, Великі Коровинці І, Рудня-Городище, Зарічани, Станишівка, Снігури, городище на Кодні, Соколова Гора, Городище на Свинолужжі, Корчівка, Городське І, ІІ, Медвин, Бельківці у басейні ріки Тетерів; Норинськ на ріці Норинь (притока ріки Уж); Лелів на ріці Прип’ять; Брусилів на ріці Здвиж, Буки на ріці Роставиця; Жорнівка на ріці Ірпінь; Велика Солтанівка у верхів’ях ріки Стугна; Іван-Гора біля Ржищева; Уляники, Балико-Щучинка, Хоодорів, Малий Букрин, Григорівка на ріці Дніпро; Княжа Гора поблизу Канева; городище Косівське, Біла Церква І, Чепелієвка, Половецьке, Сахнівка, Набутів, Кононча, і, очевидно, більшість інших городищ у басейні нижньої Росі. Наприкінці ХІ століття (1095 рік) був заснований Святополч на «Витичевому Пагорбі» – сучасне городище Витачів ІІ.

Час виникненя 48 укріплень – 21 на Правобережжі (у тому числі у басейні нижньої Росі) і 27 на Лівобережжі не встановлений. Відомо, що вони існували в ХII – ХIII століттях.

Будівництво нових і відновлення нових укріплень призвели до того, що у ХII – ХIII столітті їх кількість значно зростає. Майже всі відомі давньоруські городища у Середньому Подніпров’ї (98 на Правобережжі і 114 на Лівобережжі) існували (за винятком одного Олевська) у ХІІ – ХІІІ століттях.

Топографія, планування, облаштування оборонних споруд

Укріплення зазвичай споруджували на важкодоступних місцях – на мисах та останцях на краю високих берегів рік. Іноді городища споруджували на рівнині, обираючи трохи підвищені місця. Городища на мисах мають природні перешкоди (схили обривів) з двох або трьох боків, на останцях – по всьому периметру, у той час як розміщені на рівнині (підвищеннях і плоскій місцевості) позбавлені природніх перешкод. Іноді городища тільки одним боком прилягають до обриву берега ріки або яру. Природні схили мисів і останців,  для надання їм більшої крутизни, у верхній частині ескарпували шляхом штучної підрізки, як правило, одним, двома і навіть трьома уступами висотою у середньому по 3 – 4 метра. Під кожним уступом залишався на схилі терасовидний майданчик завширшки 3 – 6 метрів, а іноді і більше (відповідно до природніх особливостей схилів). Зазвичай по внутрішньому краю тераси викопувався рів, а по зовнішньому краю тераси насипався вал, чим досягалося збільшення висоти уступу. З напільного боку мисові городища мають вал і рів, іноді невисокий вал зустрічається і з інших боків по краю укріпленого майданчика. Городища, які займають останці, часто мають вал по краю майданчика з найбільш доступного, пологого боку. На рівнинних городищах вал і рів проходять по всьому периметру.

На місці в’їздів на городищах збереглися розриви у валах. На мисових городищах вони були на перешийку, з боку поля, а на розміщених на останцях ворота були з боку, який мав найменше природніх перешкод. Іноді для в’їзду, особливо на останцях, використовували терасу на схилі, яка у вигляді серпантину проходила довкола городища і піднімалася наверх.

Більшість городищ має одну укріплену частину – це прості городища. Існують також складні городища, які розділені валами і ровами, а також ярами на дві і більше укріплених майданчиків. Зазвичай складні городища займали миси або останці або мали змішане топографічне положення, коли розміщувалися на різних топографічних ділянках місцевості: одна частина – на мису, інша – на останці, або на мису, останці та рівній місцевості.

Є відомості про наявність у Середньому Подніпров’ї 150 простих городищ (71 на Правобережжі і 832 на Лівобережжі) і 40 городищ складного типу (20 на Правобережжі і 20 на Лівобережжі).

Серед простих городищ 17 розміщені на останцях, 8 – на краю природної перешкоди, 30 – на підвищенні і на плоскій місцевості, а решта 100 городищ – мисові (50 – на Лівобережжі). Серед складних городищ 17 займають миси, 5 – останці і 15 мають змішане топографічне положення. Городища без використання природних перешкод, на ідеально рівній (плоскій) місцевості і на незначних підвищеннях у рельєфі, на Лівобережжі зустрічаються частіше, ніж на Правобережжі.

Форма городищ, у плануванні яких використані природні перешкоди, залежить від конфігурації цих природних перешкод – на мисах і останцях форма городищ буває округлою, овальною, трикутною, трапецієвидною. Городища на плоскій місцевості і на підвищеннях мають завжди круглу або овальну форму, а городища, у плануванні яких використана природня перешкода з одного боку (розміщені на краю урвища), частіше за все мають напівкруглу форму. У Середньому Подніпров’ї прості округлі городища з кільцевими валами ы аналогычны частини складних городищ сконцентровані в основному на Лівобережжі на рівнинній місцевості між ріками Трубіж і Дніпро і в верхів’ях ріки Ромен. Найчастіше зустрічаються на Лівобережжі і мисові городища з кільцевими валами, зокрема у нижній течії ріки Сула.

Круглі укріплення на рівній місцевості з’явилися трохи пізніше, ніж мисові, а також пізніше за городища, які розміщені на останцях у зв’язку з державним оборонним будівництвом і колонізацією нових земель (у роменській культурі круглі городища не виявлені).

Городища з найбільш небезпечного боку захищені валом і ровом. Але на частині з них, зокрема ХІІ – ХІІІ століть застрічаються багаторядові оборонні лінії, які складаються з двох чи навіть трьох валів і паралельних до них ровів. Таких городищ відомо відносно небагато – всього 23: 16 – на Правобережжі (Жежелів, Великів Коровинці І, ІІ, Райки, Зарічани, городище на Кодні, Довбиші, Соколова Гора, городище на Свинолужі, Більківці, станція Котельня, Біла Церква І, Велика Снітинка, Витачів ІІ, Чепелієвка, Княжа Гора) і 7 на Лівобережжі (Феськівка, Іванків, Бубновська Слобідка, Каленики, Кізівер, Медвеже, Терни ІІ), причому значна частина городищ розміщується на захід від Києва.

На багатьох городищах відкриті в валах дерев’яні конструкції у вигляді зрубів, які були заповнені землею (ця оборонна конструкція називається городні) або пустотілі зруби (кліті). Зустрічається від одного до двох чи навіть трьох рядів зрубів в одному валу. Заповнені грунтом зруби-городні утворвали каркас валу, запобігаючи розповзання насипу.

На одних городища були у валах тільки городні, на інших – тільки кліті, на третіх – і городні і кліті (у цьому випадку кліті прилягали до городнів із внутрішнього боку) Розміщуючись по периметру укріпленого майданчика, кліті призначалися для житла населення на випадок небезпеки, а в мирний час це були господарські приміщення, іноді вони були житлом.

Розміри і населення городищ

Є відомості про розміри 173 городищ (78 на Правобережжі і 76 на Лівобережжі) і 38 складних (19 на Правобережжі і 19 на Лівобережжі).

Серед простих городищ переважають городища площею до 0,25 гектарів (48 городищ) і площею 0,3 – 0,5 гектара (46 городищ); на другому місці городища площею 0,55 – 1 гектар (21 городище). Відомо 20 простих городищ площею понад 1 гектар, з них понад 4 гектара – тільки два.

Серед складних переважають городища площею 1,1 – 5 гектарів (18 городищ) і понад 15 гектарів (10 городищ). Відомо вісім складних городищ площею до 1 гектара і два – площею 8 – 10 гектарів.

Найменші прості городища – проців (0,05 гектара), Могриця (0,09 гектара), Ніцаха ІІ, Велика Рибиця, Козероги, Головурів, Городище під Переяслав-Хмельницьким, Феськівка, Каленики, Іванків, Любарці (0,1 – 0,15 гектара) – на Лівобережжі, і Жежелів (0,07 гектара), Уляники (0,08 гектара), Городище на Свинолужі (0,09 гектара), Корчевка, Грищенцы, Станышевка, Полствин (0,1 – 0,15 гектара) – на Правобережжі. Найменші складні городища – Шпилівка і Решетники (0,5 гектара) – на Лівобережжі, і Малий Букрин (0,13 гектара), Чепелієвка (0,45 гектара), Заріччя, Ягнятин ІІ (0,8 – 0,85 гектара) – на Правобережжі.

Дослідженнями встановлено, що значна частина невеликих простих городищ площею до 0,35 гектара (наприклад, Зарычани, Станішівка, Корчівка, Лелів, Велика Солтанівка, Пирогів, Уляники, Набутів, Проців, Головурыв, Іванків, Веселинівка, Городище під Переяславом-Хмельницьким, Каленики, Вереміївка, Кизивер, Нова Слобода) і навіть деякі більш крупні – площею 0,4 – 0,95 гектара (Старе, Рудня-Городище, Городище Косівське, Жорнівка, Сухоліси), а також невеликі складні городища площею 0,13 – 0,8 гектара (Малий Букрин, Шпилівка, Решітники, Заріччя) мають незначний культурний шар. У той самий час на інших невеликих городищах площею 0,2 – 0,25 гектара (Зарічне, Ніцаха І, Ходорів, Городське ІІІ) і 0,3 – 0,45 гектара (Райки, Волинцево) розкопками відкриті сліди звичайного заселення. Серед городищ площею понад 0,5 гектара зростає кількість з вираженним культурним шаром. Довгострокове заселення мали городища площею понад 1 гектар. Таких городищ відомо 50, у тому числі 20 простих і 30 складних. Із них 25 городищ є залишками таких літописних міст, як Городеськ (Городське І, ІІ), Кснятин (Снетин І, ІІ), Тумащь (станція Безрадичі), Вьяхань (городище на ріці Терн), Моровийськ (Моровськ), Оргощ (Рогоща), Іскоростень (Коростень IV), Звенигород (Віта Поштова), Пересічен (Китаєвське), Воргол, Котельнич (станція Котельня), Витичев (Вітачев І), Чучин (Балико-Щучинка), Любеч, Лукомль, Глебль (можливо, Красний Колядин), Новгород-Сіверський, Остер, Торчеськ (Шарки), Вишгород, Білгород, Київ, Переяслав, Василів, Чернігів. До залишків літописних міст слід віднести ще три городища: Княжа Гора (Родень, Х століття); Сенча І (Синець із «Списку руських міст, дальних та ближніх») і Гора Московка у Каневі (очевидно, частина літописного Канева).

Про деякі великі городища, які утотожнюються з літописними містами, немає повних даних через їх погану збереженість. Літописному Юр’єву належать залишки знищеного городища-замчища у місті Біла Церква. Це городище займає площу біля 5 гектарів, але невідомо, чи обмежувалося місто цими розмірами (можливо, був посад, укріплення якого не збереглися через забудову). Не збереглися городища літописного Треполя в селі Трипілля, Халепа в селі Халеп’є, також не збереглися городища деяких інших міст. За рельєфом місцевості городище стародавнього Халепа займало біля 1,5 гектара. Мисове городище літописного Корсуня в Корсунь-Шевченківському має площу біля 2 гектарів. Невідомо, чи це городище було складним або простим. Від літописного Путивля зберігся дитинець Городок площею 2,25 гектара. Окольний град, про який згадує літопис, знищений. Дитинець літописного міста Виря в місті Білопілля займає площу 1,25 гектара. Окольний град не зберігся.

Можна припускати, що і на більшості інших великих городищ були значні населені пункти. Звичайно, слід враховувати не тільки розміри, але і міру заселеності городищ. Наприклад, городище Книшівка площею 1,9 гектара представляє собою пам’ятник скіфського часу. Його повторно використали під укріплене поселення слов’яни в ІХ – Х століттях (є археологічні знахідки роменської культури). Після запустіння в ХІ столітті городище було частково заселене в ХІІ – ХІІІ століттях (зустрічаються лишень одиничні знахідки цього часу) і не є значною пам’яткою Стародавньої Русі. Немає відомостей про характер у давньоруський час городища біля села Грубське. Воно складається з двох укріплених частин площею 76 гектарів і було засноване у скіфський час. Другий раз його заселили в ІХ – ХІІІ століттях. Дивлячись на великий курганний могильник, у тому числі із похованнями дружиників, на цьому городищі у давньоруський час був значний укріплений населений пункт. До скіфського часу відноситься погано збережене велике (приблизно 20 гектарів) городище Хорошево, яке використовувалося сіверянами у ІХ – Х століттях і було заселене у давньоруський час. Частина території городища займає декілька мисів. Очевидно, городище було складним (складалося з декількох частин).

Можна вважати, що великі городища площею понад 2 гектара майже завжди є залишками укріплених міст, які були адміністративно-господарськими центрами довколишніх сілю

Невеликі городища зі слабкими слідами заселення слід відносити до державних фортець і сторожових укріплених пунктів, «богатирських застав», які згадувалися у давньоруських билинах. Невеликі городища з культурним шаром і залишками виробничої та сільськогосподарської діяльності належать до військових поселень, які виконували оборонні функції. Про характер цих укріплень в літературі немає єдиної думки. В.І.Довженок вважав, що вони є залишками феодальних замків – укріплених господарських дворів феодалів. П.А.Раппопорт вважає, що ці городища були заселені вільними воїнами, які в мирний час обробляли землю. Такі укріплення у Південній Русі були потрібні, щоб захиститися від кочівників.

На думку П.П.Толочка, вказані військово-феодальні поселення були державною власністю, і підпорядковувалися князю. Князь міг передавати ці поселення феодалам.

Селища біля городищ

Селища біля городищ знаходилися з напільного боку городищ. У залежності від топографії місцевості селища мали різну форму: витягнуті уздовж мису, на якому знаходиться городище, або охоплюють півколом городище при рівнинному рельєфі. Нерідко заселялися і долини біля підніжжя пагорбів, на яких були городища, а також терасовидні майданчики по берегах рік. Але там, де були відповідні природні умови, під селища вибиралися найбільш безпечні ділянки місцевості, які були оточені озерами, ярами.

Розміри селищ різні – від 0,5 гектара до 3 – 4 і навіть 10 – 25 гектарів. Для крупних городищ площею 2 гектари селища менш характері – в цих випадках значення населеного пункту майже цілком обмежувалося його укріпленою частиною. Однак більш дрібні городища супроводжуються з різними за розмірами селищами, які за площею значно переважають городища, інколи площа селищ в десятки раз більша за площу городища. Понад 8 гектарів займає селие біля городища Старі Безрадисі на ріці Стугна, біля 10 гектарів біля городища Довбиші у верхів’ї ріки Тетерів, понад 15 гектарів – біля села городище під Переяславом-Хмельницьким, до 25 гектарів біля села Каленики на ріці Супоє і села Веремієвка на лівому березі Дніпра. Селище (посад) біля городища Воїнська Гребля І біля гирла ріки Сула займало площу 23 гектари. Великі селища розміщується біля городищ Великі Коровинці І, Корчівка, Райки, Мазепинцы, Мала Сквирка, Сухоліси, Григорівка, Шевченково, Городище (ріка Терн), Кам’яне, Ніцаха, Зарічне на Лівобережжі. Ці селища розміщувалися як біля городищ зі слідами незначної заселеності (Сухоліси, Витачів ІІ, Половецьке, Сахнівка, Набутів, Каленики, Кизивер, Вереміївка, Городище під Переяславом-Хмельницьким), так і біля городищ з інтенсивним культурним шаром (Райки, Довбиші, Кононча, Шостовиця І, Пристроми, Шевченково, Городище (ріка Терн), Ніцаха І, ІІ, Зарічне). Розвідувальні розкопки проводилася на сещах біля городищ Райки, Половецьке, городище під Переяславом-Хмельницьким, Вереміївка, Кизивер, стаціонарні розкопки проводилися біля городищ Сахнівка, Воїнська Гребля І, Кам’яне, Ніцаха. Відкриті залишки житлових та господарських споруд, сліди ремісничого виробництва, знайдені різні побутові предмети і виробничий інвентар, які свідчать про те, що на селищах проживало переважно сільське населення Русі. Біля городищ з бідним культурним шаром (як, наприклад, Зарічани, Брусилів, Жорнівка, Проців, Головурів, Веселинівка) знаходяться селища невеликих розмірів з маловиразними слідами заселення.

За характером культурного шару і, особливо за розмірами, селища більш різноманітні, ніж невеликі городища біля них. За тими ж ознаками селища і городища мають різне співвідношення: великі селища і дрібні селища розміщуються поряд з приблизно рівними за площею городищами як зі звичайним, так і з недостатньо вираженим культурним шаром. У зв’язку з цим селища займають важливе місце у визначенні характеру і значення певного населенного пункту, який складався з укріпленої та неукріпленої частин.

Селища

Багато (можливо, більшість) неукріплених населених пунктів ще не виявлено. Відомі селища вивчені недостатньо. Тільки на деяких селищах проводилися значні, в основному рятівні, розкопки і ще не одне з них не розкопано повністю. В дніпровському Надпоріжжі стаціонарно досліджені селища в гирлі балки Яцевої (хутір Перше Травня), біля села Дніпровське в районі міста Дніпропетровська і біля колишнього села Кічкас (тепер місто Запоріжжя), на кожному з цих поселень відкрито від 10 до 17 жител. Розвідувальні розкопки, у тому числі охоронного характеру, проводилися на селищах біля сіл Стара Ігрень, Ломано-Кам’янка, Волоське, на острові Каменуватому у Надпоріжжі, біля села Жуківці, поблизу селащ міського типу Ржищева на південь від міста Київ та на інших селащах, на яких досліджені залишки від одного до трьох жител.

Селища розповсюджені в лісостеповій і менше – в лісовій зонах українського Подніпров’я. В степовій смузі вони розміщуються по берегах Дніпра, виходячи на південь за межі території Давньогруської держави. Зв’язок більшості надпорізьких селищ з торгівельним значенням Дніпра, забезпеченням перевозів і переправ в районі річкових порогів безсумнівна.

Селища завжди знаходяться безпосередньо біля води – на надзаплавних терасах по берегах рік, на підвищеннях у заболочених заплавах, по берегах проток, озер та інших водойм. Ці поселення знаходять за підйомним матеріалом і розповсюдженням культурного шару і зазвичай бувають витягнутими вздовж джерел води і в середньому на 150 – 350 метрів при ширині 50 – 200 метрів. Іноді селища займають декілька сусідніх заплавних підвищень або декілька ділянок річкової тераси, яка розділена улоговинами (пониженнями), і витягнуті у довжину до одного кілометра і більше. Переважають селища площею до 4 – 6 гектарів. Спостерігається значна кількісна перевага селищ пізнішого періоду Стародавньої Русі – ХІІ – ХІІІ століть – над більш ранніми селищами. При цьому для довгострокових селищ не характерне збільшення їх розмірів. В ХІІ – ХІІІ століттях з господарським освоєнням нових територій збільшується кількість невеликих селищ.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.