Велика облога Мальти 1565 року

Мальтійський орден сьогодні — найменша суверенна держава у світі, яка займає нейтральні позиції. У 1960 р. між урядом Італії і Мальтійським орденом було укладено угоду, за наслідками якої сьогодні володіння ордену користуються правом екстериторіальності. Капітул Мальтійського ордену в Римі займає площу 2 кв. км – це резиденція великого магістра на віа Кондотті, 68, та вілла на Авентінському пагорбі. Повна назва ордену – “Суверенний Воєнний Орден Госпітальєрів св.Іоанна Єрусалимського Родоса та Мальти”. Нещодавно орден повернувся на острів Мальту – у 1998 році уряд Мальти передав на 99 років рицарям замок Святого Ангела у виключне користування зі статусом екстериторіальності.

Мальтійський орден має дипломатичні відносини на рівні послів з більш як п’ятдесятьма державами світу, укладено міжнародні угоди, здійснено обмін деклараціями. Мальтійські кавалери приймають участь у роботі багатьох міжнародних організацій, як ЮНЕСКО, Міжнародний комітет Червоного Хреста, Всесвітня організація охорони здоров’я та багато інших. Орден має власну конституцію, право, національний гімн, громадянство, випускає марки, має власну валюту ескудо.

Згідно з сучасною структурою ордену всі його члени поділяються на три основних ранги: лицарів «справедливості», монахів та лицарів «покори». Окрім того, існують почесні лицарі та дами. Очолює орден і державу пожиттєво обраний Великою державною радою великий магістр. Обрання на цю посаду має бути додатково підтверджене папою, попри те, що Ватикан ще 1983 р. офіційно визнав суверенітет госпітальєрів і між обома державами встановлено дипломатичні відносини. Суверенний Мальтійський лицарський орден сьогодні — це 5 пріорств, 3 субпріорства і 35 національних організацій загальним числом більш як 10 тисяч лицарів та 1 мільйон асоційованих членів.

Мальтійський орден зараз благодійну діяльність – він утримує близько 200 лікарень, велику кількість будинків для літніх людей, невеличкі медичні пункти в багатьох країнах світу, у тому числі бідних, де проживає понад половина населення світу. Після «Армії спасіння» Мальтійський орден — найбільша у світі благодійна організація. У XX ст. госпітальєри у різних країнах допомагають долати соціальні недуги, хвороби, епідемії за допомогою лікарень, дитячих садочків, літніх таборів, медичних навчальних центрів. Для фінансування цих програм орден заснував у Римі два спеціальних фонди «За Бога» — при Міжнародному університеті соціального навчання та при інституті «Вілла Назарет».

Яскравим прикладом діяльності ордену є Госпіталь Святого Сімейства у Палестині, в місті Вифлиєм. Головне завдання госпіталя – пропонувати висококваліфікований догляд та охорону материнства всім жінкам, без огляду на расу, релігію, культуру та соціальну приналежність. З 1990 року біля 60 тисяч дітей були народженні у госпіталі. Пацієнтів просять оплачувати рівно стільки, скільки вони можуть це дозволити – не зважаючи на те, що вартість повної допомоги з медикаментами фіксована, для тих, хто не може оплатити таку суму, оплата занижується або допомога надається безкоштовно.

Історія Ордену Госпітальєрів

Приблизно у 1048 році купці з італійського міста Амальфі отримали від халіфа Єгипту дозвіл на спорудження госпіталю в Єрусалимі, який призначався для паломників і подорожуючих незалежно від раси та віросповідання. Монаша община, якій належала лікарня діяла під керівництво засновника Ордену, Блаженного Жирара. 15 лютого 1113 року своєю буллою Папа Паскаль ІІ взяв лікарню під опіку церкви і надав їй право обирати керівників, ця дата вважається датою заснування Ордену св.Іоанна або Ордену Госпітальєрів, що пізніше отримав назву Мальтійського. Орден також взяв на себе обов’язок захищати паломників та Єрусалимське Королівство за допомогою зброї, ставши таким чином військовим. Символом Ордену стала восьмикутна зірка, яка і зараз називається мальтійським хрестом.

Після падіння у 1291 році останнього оплоту хрестоносців у Палестині міста Акри, Орден Госпітальєрів своїм осередком зробив острів Кіпр, де у Лімассолі мав свій госпіталь ще з 1210 року. З 1310 року володіння Ордену поширюються на острів Родос, куди уряд переїхав з Кіпру у 1421 році. Турки невдало облягали острів у 1444 та 1480 роках. Однак у 1522 році після шестимісячної облоги армії султана Сулеймана Пишного госпітальєри мусили погодитися на почесну здачу своїх володінь на Родосі.

У 1530 році імператор Карл V надав Ордену за згодою Папи Климента VII острів Мальта. У 1565 році острів під керівництвом Великого Магістра Фра Жан де ла Валетта витримав тримісячну облогу турецьких військ, які мали багатократну перевагу у військах та якості озброєння. Після цієї перемоги біля форту Сен-Ельмо було споруджено нове місто, яке назвали Валеттою, на честь ла Валетта. У Валетті було споруджено великий госпіталь, який на той час вважався одним із найкращих у світі. У військовому плані мальтійський флот приймав участь у багатьох військових операціях, зокрема у битві при Лепанто 1571 року, в яких об’єднаний європейський флот переміг турецький.

У 1798 році Мальту захопили війська Наполеона, це позбавило Орден території. Деякі мальтійські рицарі намагалися знайти прихисток у росії при дворі Павла І, але цей момент не мав значного значення в історії госпітальєрів. З 1834 році центральні установи Ордену перебувають у Римі. Зараз Мальтійський орден займається благодійністю у багатьох країнах світу.

Велика облога Мальти 1565 року

Передумови битви

Тривала боротьба за лідерство в “центрі світу” – Середземному морі між ісламом та християнством до середини ХVІІ століття досягла найвищої точки. У центрі протистояння була Османська імперія на чолі із султаном Сулейманом та Імперія Габсбургів на чолі з імператором Філіпом.

З часу падіння Єрусалиму і розгрому королівств хрестоносців ісламський натиск на Європу постійно посилювався. Завоювання Мехметом Константинополя у 1453 році і перетворення Дарданелл у центр турецької та ісламської військово-морської потуги розпочало нову епоху – чотирьохсот років, протягом яких турки та іслам безпосередньо загрожували Європі і завоювали її значну частину.

На той час володарями Мальти були рицарі ордену святого Іоанна, що евакуювалися сюди після падіння Родосу у 1522 році. Орден протягом 500 років був найзлішим ворогом ісламу, опорою хрестових походів та влади Риму. Після падіння Родоса рицарі продовжили “морський хрестовий похід”, тероризуючи турецькі прибережні міста, захоплюючи торгові кораблі і паломників, що прямують до Мекки.

Межа між священною війною з невірними і звичним піратством була досить тонкою і невизначеною. Незважаючи на те, що рицарі не могли собі дозволити створити великий флот, їх ескадра, що складалася з п’яти важких і добре озброєних кораблів наводила жах на турецьке узбережжя від Греції до Палестини. Венеціанські купці називали рицарів не інакше як “корсарами з хрестами”.

Символом рицарського піратства був персонаж на ім’я Ромегаз – гроза турок і остання надія християнських рабів. 4 червня 1564 року він завдав болючого удару по османській гордості, захопивши біля західних берегів Греції галеон головного євнуха гарему Сулеймана. На галеоні було товарів на 80 тисяч дукатів, які євнух сподівався продати у Венеції. Галеон був виставлений у бухті Мальти як символ тріумфу рицарів, кількість яких ледь перевищувало 500, над великою Османською імперією.

Магістром Ордену у 1557 році було обрано французького аристократа Жан Парізо де Ла Валетта – одного з небагатьох ветеранів оборони Родоса. Ла Валетт віддав наказ Ромегазу перешкоджати османському мореплаванню безпосередньо біля берегів Анатолії. Ромегаз атакував кораблі, які поверталися з хаджу в Мекку і взяв в полон губернатора Каїра і 107-літню няньку улюбленої дочки Сулеймана, яка так і померла в мальтійському полоні.

Сулейман Пишний (чоловік Роксолани) на самому початку свого правління прославився взяттям Белграда і окупацією Родоса. Не зважаючи на те, що в довгу епоху його правління багатьом здавалося, що Середземне море перетворилося у внутрішнє турецьке озеро, цього не відбулося. Християни продовжували утримувати ряд островів в Егейському морі і Мальту, через яку проходили основні торгівельні шляхи.

Крик обуреної доньки, євнуха та купців були почуті Сулейманом і стали останньою краплею, що переповнила чашу терпіння “тіні Аллаха” на землі, якому було вже 70 років і він вже півстоліття правив Османською імперією. Попри поранену гордість “захисника правовірних” та інтриг гарему, атака проти Мальти із стратегічної точки зору була неминучою. Один з султанських корсарів, Драгут, сказав Сулейману ще в 1551 році: “Спокою не буде, поки ми не знищимо це зміїне гніздо”. Мальта була надто центральною, надто важливою і надто проблемною, щоб султан міг продовжити її ігнорувати.

Іспанський флот був розгромлений турками та арабськими корсарами на лівійському острові Джерба у 1560 році.

Однак турки не змогли використати цю стратегічну перемогу і дозволили Філіпу перегрупуватися. Іспанцями вдалося швидко спорудити флот, який почав діяти, знищуючи гнізда арабських піратів на африканському узбережжі. Флот очолив досвідчений моряк Дон Гарсіа де Толедо, який, аналізуючи у листі імператору турецьку загрозу іспанським військовим базам у Середземномор’ї, на чолі списку поставив Мальту. Мальта прикривала доступ до узбережжя півдня Європи і не допускала турок до західної частини Середземномор’я. Втрата Мальти означала появу у турок плацдарму для атаки Сицілії, Італії та самого Риму. Мрія про коронацію в Римі “цезарем” була однією з багатьох нездійснених імперських проектів Сулеймана.

6 жовтня 1564 року Сулейман прийняв рішеня про атаку проти Мальти, яка повинна була стати початком удару в серце християнського світу. Сулейман наказав: “Я маю намір завоювати острів Мальта. Командиром експедиції призначається Мустафа-Паша. Острів Мальта – осередок невірних. Мальтійці блокували шлях до східної частини Середземномор’я і Єгипту. Піала-Паша призначається командуючим імперського флоту”.

Мальта

Експедиція на Мальту повинна була стати найвизначнішим морським походом з часів хрестових походів. На відміну від Родоса, який лежав у 15 км від османського узбережжя, Мальта була на відстані тисячі кілометрів на захід. Родос славився своїм сільським господарством, що було здатне підтримати армію окупантів. Мальта – не більш ніж два лисих гірських піки, що занурені в море. З берега Мальти видно Сицілію, що тоді була володінням іспанської корони.

На Мальті немає ні рік ні лісів. Воду під час зимових дощів збирають у висічені з каменю цистерни.

На Мальті важко висадитися: західна частина острова захищена неприступними скелями. На сході – декілька великих бухт і чудова глибока гавань, найкраща у Середземному морі і захищена замками рицарів.

Турки могли розраховувати на обмежену допомогу арабських корсарів Північної Африки і довгий небезпечний морський маршрут постачання. Критично важливим був час: подорожувати по морю можна було лишень протягом декількох літніх місяців і турки не могли собі дозволити втратити жодного дня.

Туркам не доводилося сподіватися на допомогу місцевого населення. Мальційців називають “басками Середземномор’я”. Цей маленький народ, що сформувався в результаті змішання декількох хвиль переселенців і завойовників, говорить на діалекті арабської мови і називає Бога Аллахом, водночас будучи ревними католиками. Постійні рейди турецьких і арабських корсарів спричинили ненависть місцевого населення. Під час рейду Драгута у 1551 році на сусідній острів Гозо в рабство було забрано все населення повністю, 5 тисяч чоловік. В цих умовах мальтійці могли розраховувати тільки на рицарів і перспективи капітуляції просто не існувало.

Природні умови Мальти сприяють довгій і впертій обороні. Ключем до острова є чудова природна гавань на східній стороні – складна система невеликих бухт, півостровів і глибоких заток, які йдуть углиб острова на 6 кілометрів і являють собою багато зручних причалів. Тут, на двох виступаючих у гавань кам’яних мисах, рицарі спорудили свої фортеці.

Перша з них, Біргу (місто) була власною фортецею Ордена. Невелика цитадель у вигляді конуса, що оточена глибоким ровом у вигляді конуса, і кутом виходить на внутрішній замок – форт Сент-Анджело, дозволяє контролювати більшу частину гавані.

Інше укріплення, Сенглеа, віддалене від Біргу невеликою смужкою води шириною у 300 метрів. Так само, як і в Біргу, Сенглеа захищене внутрішнім фортом Сент-Мішель. Невелика затока між двома фортецями є чудовою укріпленою бухтою, в якій рицарі тримали свої галери і галеон євнуха османського гарему. Вихід в море перекривався великим ланцюгом. Обидві фортеці з’єднував понтонний міст. Проблема у 1565 році полягала в тому, що ні Біргу, ні Сенглеа не були достатньо укріпленими з боку суші.

Становище погіршувало те, що над двома фортецями панує сухопутний масив острова і мис-гора Скібберас – ключ до Великої Гавані Мальти. Протягом декількох років італійські інженери вказували рицарям на необхідність спорудження потужних укріплень на горі Скібберас, але для здійснення їх порад в Ордену не було достатньо ресурсів. Рицарі обмежилися спорудженням невеликого форту Сент-Ельмо у вигляді зірки на самому краю Скібберас.

Підготовка до експедиції

На відміну від кампаній європейських володарів, турки готували свої військові заходи з надзвичайною ретельністю. Рейди Драгута дали їм необхідну інформацію про морські умови та узбережжя. Безпосередньо перед атакою група турецьких інженерів, що були переодягнені рибалками, висадилися на острові. Вони виміряли шнурками довжину стін укріплень і намітили на карті струмки і місця можливої висадки. В розпорядженні Сулеймана була точна модель фортів Мальти.

Турки розробили послідовну і логічну стратегію облоги: висадка у зручній бухті, яка зможе гарантувати безпеку флоту, захоплення джерел води, наголос на важку артилерію, яка повинна була не лишень розбити стіни фортів, але і зруйнувати кам’яні цистерни з водою, позбавивши рицарів води у розпал літа.

Зимою 1564 – 1565 року всім іноземцям було заборонено доступ до Стамбула. Іспанський посол у лютому 1656 року повідомляв про шалений темп роботи на верфях. Венеціанці повідомляли про те, що султан особисто спостерігає за ходом робіт. Драгут наполягав на ранньому початку експедиції, сподіваючись вловити сприятливі весняні вітри. Вважається, що турки потратили на створення флоту для експедиції проти Мальти біля третини річного доходу казни.

У грудні султан призначив керівництво – загальне командування було покладено на Мустафу-Пашу, ветерана персидської і угорської компані, учасника експедиції проти рицарів на острів Родос.

Відповідальним за флот був призначений Піала-Паша, герой розгрому іспанців на острові Джерба. Султан наказав Мустафі-Паші відноситися до Піала-Паші “як до власного сина”, а той, у свою чергу, повинен був шанувати Мустафу як “власного батька”.

Як військового радника з Тріполі був викликано знаменитого пірата Драгута, який добре знав острів та протоки довкола. Такий розподіл обов’язків у подальшому став джерелом багатьох проблем для турецької експедиції.

30 березня 1565 року найбільша в історії Османської імперії морська експедиція вийшла в море “в загальній атмосфері тріумфу”. Не зважаючи на це, організаторів із самого початку почали долати сумніви: через бажання вийти в море якнайраніше постійно відчувалася квапливість, виникали побоювання, що не всі ризики і потреби враховані. Деякі кораблі вийшли в море непідготовленими. Біля берегів Греції розбився великий вантажний корабель, що призвело до втрати декількох сотень чоловік і великих запасів пороху, постійно відчувалася нестача гребців.

Солдати, особливо спішена кавалерія сіпахи, не любили тривалих морських подорожей, ходили слухи про те, що мають бути важкі битви і багато намагалося відкупитися від військової служби. Щоб набрати потрібну кількість солдат, довелося помилувати багатьох злочинців. Великий візир Алі, проводжаючи армаду і дивлячися на Мустафа-Пашу і Піала-Пашу саркастично зауважив: “Ось два пана з розвинутим почуттям гумору, любителі опіуму і кави. Вони їдуть у веселу прогулянку довкола прекрасних островів”.

Професійні європейські “туркологи” ламали голову над тим, куди відправляється армада. Ймовірність атаки проти Мальти була великою, але також великою була ймовірність атаки проти іспанського анклаву Ла Голетта в Тунісі. Не зрозуміло чому, але всі приготування мальтійських рицарів до можливої облоги почалися надто пізно – у січні 1565 року. Деякі історики називають серед причин хронічну нехватку грошей, інші – на нерішучість магістра Ордену Ла Валетта тратити гроші на дорогу оборону при тому, що точно про наміри турок нічого не було відомо.

Ла Валетту в цей час вже було сімдесят років. Він прожив життя, яке було цілком присвячене Ордену. Він прийняв обітницю у 20 років та, на відміну від інших рицарів, жодного разу не побував у рідному помісті у Франції. Боротьбі з невірними він віддав все своє життя. Він був важко поранений у бою з корсарами біля африканського узбережжя, рік провів рабом на мусульманських галерах, був губернатором Тріполі.

Італійський солдат Франціско Бальбі писав про нього: “Він високий, добре збудований, вселяє повагу і добре підходить для ролі магістра. Він виглядає сумним, але, для свого віку, він досить міцний, здоровий і має ясний розум. Він дуже набожний, мудрий, в нього добра пам’ять. Він дуже досвідчений у всьому, що стосується військової та морської справи. Він помірний, терплячий і знає багато мов.

Гарнізон

У 1565 році кількість рицарів ордену св.Іоана було трохи більше шести сотень, багато з них були розкидані по різних державах Європи. 10 лютого Ла Валетт наказав всім рицарям негайно з’явитися на Мальту. У військовий час рицарі традиційно покладалися на найманців та мальтійську міліцію.

У січні Ла Валетт почав наймати солдат. Король Іспанії обіцяв надіслати іспанський та італійський контингенти. Проблема полягала в тому, що збір і транспортування військ з континентальної Італії і з Сицілії ішли надзвичайно повільно. На третій компонент своєї захисної стратегії, мальтійську міліцію, Ла Валетт зовсім не покладався. Він досить образливо охарактеризував мальтійців як “людей невеликої хоробрості і невеликої відданості вірі. Вони жахаються від звуку аркебузного вистрілу. Що трапиться коли гармати почнуть вбивати їх жінок і дітей?”. Побоювання Ла Валетта, як показали подальші події, виявилися цілком безпідставними.

Орден активно заготовлював провізію. У фортеці Біргу і Сенглеа було завезено величезну кількість питної води в глиняних пляшках. Їжа закупалася по всій Італії, але це було нелегко – на континенті лютував голод. Мальтійські рицарі без вагань зупиняли будь-які судна, що проходили через протоку між Мальтою і Сицілією, і конфісковували провіант. Одночасно, було проведено евакуацію всіх “лишніх ротів” – дітей, жінок, старих. Всіх відправили на Сицілію. Деякі подали магістру петиції з прохання про те, щоб їх залишили для участі в обороні. Більшість прохань було задоволено. Через нестачу робочих рук для будівництва укріплень Біргу, Ла Валетт був змушений ввести трудову повинність для всього населення острова, включаючи жінок, дітей і рицарів. Великий магістр сам виходив на будівництво на дві години на день.

Реакція в Європі

Реакція в Європі характеризувалася хвилею вселенської паніки. Всі розуміли значення Мальти, арсенали Барселони працювали на повну потужність. Іспанський король наказав взяти на облік всі приватні комерційні кораблі, які теоретично планували мобілізувати у випадку крайньої необхідності. Турецька армада 7 квітня збиралася в Афінах, 23 досягла Модини в Греції, 6 травня була помічена в Сіракузах, Сицілія. Місцевий командир написав наміснику іспанського короля: “Зранку берегова охорона в Касібілі випустила 30 ядер. Це надто багато і я не сумніваюся, що мова йде про турецький флот”.

Незважаючи на загальну паніку і відчуття кризи, Європа продовжувала демонструвати звичну роз’єднаність і взаємні підозри. Можливість сумісної відсічі була настільки ж далекою, як і під час облоги Родоса у 1522 чи битви при Превезі в 1538 році. Папа Пій ІV міг скільки завгодно погрожувати невірним Священною Лігою католицьких володарів, але це мало що змінювало. Він пожертвував іспанському королю Філіпу великі суми грошей на спорудження християнських галер, але і це мало що дало. За словами Папи “Король Філіп ховається в лісах”, в той час як Францією, Англією та Шотландією “керують жінки і хлопчики”. У той же час “турки налаштовані серйозно, вони мають намір спричинити максимум шкоди нам і католицькому королю (Філіпу ІІ). Їх армада потужна, їх воїни мужні і вони будуть битися заради слави, заради імперії, а також заради своєї фальшивої віри. З урахуванням нашої слабкості і роз’єднаності християнства, їм боятися нічого”.

Король Філіп, не дивлячись на мниму нерішучість, не склав руки. Він призначив своїм намісником на Сицілії дона Гарсіа де Толедо. Це дало “генеральному капітану морів” командування над всім середземноморським басейном і обороною Мальти. Дон Гарсіа дуже добре розумів стратегічну обстановку, але був зв’язаний по руках і ногах. На відміну від централізованої турецької держави, у розпорядженні дона Гарсіа були чотири ескадри, що ніяк не були пов’язані між собою – флотилії Неаполя, Сицилії, Іспанії та Генуї. Значна частина флоту складалася з галер приватних контрактників, яких більше турбувала збереженість кораблів, а не перемога над турками. Завдання звести в одному місці цю важко керовану коаліцію втілити було практично неможливо, при тому, що всі 4 ескадри повинні були захищати Іспанію та Італію від раптових рейдів арабських корсарів.

У то час як турецька армада плила по спокійному морю, дон Гарсіа збирав кораблі у західному Середземномор’ї, яке як раз в цей час було під владою штормів і раптових бур. Підсумком всіх вище перерахованих проблем стало те, що до червня 1565 року, коли облога Мальти продовжувалася вже місяць, в розпорядженні Мустафа-Паші було 165 галер, а дона Гарсіа – 25.

9 квітня дон Гарсіа несподівано відвідав Мальту. Він ретельно вивчив укріплення Біргу, Сенглеа і форт Сент-Ельмо. Іспанець відразу вказав на ключове значення маленького форту, від якого, на його думку, залежав результат всієї компанії. Оволодіння Сент-Ельмо гарантувало безпеку руху по всій гавані, і саме там можна було зв’язати і виснажити головні сили ворога. Затримка біля форту давала час на організацію серйозної християнської рятівної експедиції на Мальту. Уважно вивчивши Сент-Ельмо, дон Гарсіа знайшов серйозний недолік укріплень із західного боку, звідки “ворог міг пройти без всяких зусиль”. Навпроти західної стіни терміново спорудили додаткове флангове укріплення трикутної форми.

Ла Валетт був розчарований тим, що дон Гарсіа не привіз із собою обіцяних підкріплень – тисячі іспанських солдат. Дон Гарсіа обіцяв підкріплення прислати (хоч взяти їх було нізвідки), і як “заложника” залишив власного сина. Після цього дон Гарсіа відбув інспектувати іспанські укріплення Ла Голетта в Тунісі.

Ні Ла Валетт, ні дон Гарсіа не знали, що їх час закінчився. 7 травня ланцюгом було перегороджено внутрішню бухту між Біргу та Сенглеа. 10 травня прибули останні підкріплення іспанських солдат. Неймовірними зусиллями зводився “редут” біля західної стіни Сент-Ельмо, який в результаті виявився не більш, як земляним насипом, що був облицьований ззовні каменями.

Крім фортів гавані, в обороні важливу роль повинні відіграти ще дві важливі укріплені точки: невелика фортеця на прилеглому до Мальти острові Гозо і цитадель стародавньої столиці Мальти, Мдіни. Мдіна розміщувалася в центрі острова і була традиційним місцем порятунку у випадку рейдів корсарів. Її укріплення були міцними, але навряд би витримали тривале бомбардування турецькими облоговими гарматами. Населення Мдіни нервувало, боячись, що всі ресурси кинуті на захист гавані. Ла Валетт призначив командувачем гарнізону Мдіни і губернатором решти частини острова португальського рицаря Педро Мезкіта. Тоді ж було прийнято стратегічно важливе рішення – вся кавалерія рицарів була зосереджена в Мдіні.

Вторгнення

Ла Валетт вважав, що турки будуть атакувати з південного сходи з боку Марсашлоку, де і буде стояти їх флот. Але він не виключав можливості атаки з північного берега біля Марсамшета, що прилягає до Великої Гавані. Для цього було дуже важливим, щоб гарнізон форту Сент-Ельмо, що захищає обидві частини гавані, був добре укомплектований. Зазвичай він складався з 6 рицарів і 600 воїнів під командою п’ємонтського рицаря Луїджі Бролья. Тепер Ла Валетт надіслав до нього як замісника молодого рицаря Хуана де Гуареса і ще 46 інших рицарів, що були добровольцями з різних відділень Ордену (“мов” або “лангів”). 13 травня прибуло 200 іспанських солдат з тисячі, що були обіцяні віце-королем Сіцилії. Вони також підсилили гарнізон форту.

Більшість Орденської кавалерії було відправлено до Мдіни, для підсилення гарнізону міста. Інший загін було надіслано до цитаделі на острові Гоцо. Решта загонів рицарів і піхотинців розмістилися в Біргу, форті Сен-Анджело і форті Сент-Мікаель з можливістю підтримувати один одного відповідно до сили ворожого натиску. З такою диспозицією Ла Валетт приготувався до дня битви, і цей день скоро настав.

15 травня 1565 р. мальтійські рицарі зібралися на позачергові загальні збори, щоб обговорити свої дії перед битвою та облогою. Вони дивилися один на одного, сумніваючись, що знову побачаться на наступному зібранні. Магістр Ла Валетт довго пояснював рицарям їх обов’язки в майбутній битві, однак історія зберегла лишень його останні слова: “Це буде велика битва Хреста і Корану. Незчисленна армія мусульман насувається на наш острів. Ми обрані воїни Хреста, і якщо святі небеса будуть вимагати пожертвувати собою, то немає кращого випадку, ніж цей. Поквапимося тоді, брати мої, на цей священний вівтар. Згадаємо наші клятви, покажемо відразу до смерті зарази нашої віри і це зробить нас непереможними”. З цими останніми словами свого вождя, всі рицарі піднялися в єдиному пориві, забувши про всі чвари, які були між ними. Потім всі вони урочистою ходою пройшли в головний храм Ордену, де прийняли причастя. Після того вони уточнили свої оборонні дії.

Не зважаючи на всі приготування і всю напруженість, турки застали Мальту непідготовленою. Коли зранку 18 травня спостерігачі на баштах Сент-Анджело і Сент-Ельмо підняли тривогу, пшениця ще не була зібрана з полів, цивільні не евакуйовані, рицарі не розподілені по постах. Швидкість, ефективність і логістика османської військової машини застала рицарів зненацька. Форти Сан-Анджело і Сент-Ельмо зробили по три гарматних постріли, що було умовним знаком, що був повторений з Мдіни і цитаделі Гозо і підняв за тривогою рицарів, військо і всіх жителів, як і планував Ла Валетт.

Наступні декілька годин всюди відбувалося повне божевілля. Цивільні кинулися під захист стародавніх стін Мдіни і до Біргу, разом з собою вони тягнули дітей, корів і домашній скарб. Біля воріт Біргу утворилася пробка і Ла Валетт був змушений до воріт підрозділ рицарів, який спрямував частину людського потоку до Сенглеа. В Біргу і Сенглеа моряки намагалися організувати дозори, у той час як військо і рицарі на бастіонах востаннє оглядали свою зброю і спорядження. Добре, що турки не стали висаджуватися у перший день і дали можливість населенню втекти. Ла Валетт надіслав загін кавалерії уздовж берегу слідом за турецьким флотом для розвідки. Він також послав людей отруїти криниці в Марсі. Через затоку між фортом Сан-Анжело та Сенглеа протягнули товстий ланцюг, щоб перекрити шлях для атаки з моря, але залишили для себе можливість надіслати невеликий корабель на Сицилію, повідомити віце-королю, що напад розпочався, і Ла Валетт потребує допомоги більше, ніж це було раніше.

Джіакомо Босіо, історик Ордену, писав: “У 20 км від мальти турецьку армаду було добре видно. Парусами було вкрито весь горизонт. Побачене вражало: розвернувшись у вигляді величезного півмісяці, по спокійному морю до Мальти рухались сотні кораблів – 130 галер, 30 галіотів, 9 транспортних барж, 10 великих галеонів і дві сотні малих допоміжних кораблів”.

Для людей, що стяли на бастіонах Сент-Анджело і людей, що підпливали до Мальти на галехах це був момент, який сформував все їх життя. 46 років тому молодий рицар Ла Валетт стояв на фортечному валу Родоса і спостерігав таку ж картину. Зараз поряд з ним на стіні Сент-Анджело стояли старі греки, які пам’ятали армаду султана Сулеймана, що приближалася на сході сонця. Мустафа-Паша пам’ятав, як рицарі евакуювалися з Родоса холодного зимового ранку. Півстоліття битва за Середземномор’я просувалася на захід, і тепер вона досягла його центру, в буквальному розумінні слова.

Лідери конфлікту були дуже старими за поняттями свого часу. Битва за Мальту звела разом колективний досвід поколінь володарів, генералів та адміралів. Ла Валетту, Сулейману, дону Гарсів і Мустафі-Паші було за сімдесят, Драгуту, що готувався плисти з Тріполі, було 80. Ла Валетт і Драгут зустрічалися до цього, коли корсар, що був взятий в полон італійським найманцем Доріа, був гребцем на християнських галерах. Для Драгута Мальта була особливим місцем. Він здійснював набіги на Мальту сім разів, його брат був убитий при штурмі Гозо і захисники відмовилися віддати Драгуту його тіло.

Турки почали висадку у Марсаршлоці у південь в суботу 19 травня. Вони висадили біля 3000 чоловік з метою захопити худобу і продукти. Коли вони нічого не знайшли, пройшли півтори милі до села Зейтун, де зустріли перший загін рицарів. Після короткого бою загін відступив, втративши перших вбитих. Два рицаря – француз Адрієн де ла Рів’єр і португалець Бартоломеу Фарауне були взяті в полон.

Буйний натовп, що розбив табір на горі Санта-Маргарита, складався з 22 – 24 тисячі солдат і 8 тисяч допоміжного персоналу. У хроніках зазвичай називають більш завищені цифри – до 100 тисяч чоловік, однак найімовірніше, що разом із турецькими моряками, підкріпленнями і турецькими корсарами, які у подальшому прибували, усього турецьких сил було біля 50 тисяч чоловік, з них добре озброєних і навчених було біля 40 тисяч, решта – інженерні війська та допоміжний персонал. Ядром війська були яничари – особиста гвардія султана, їх нараховувалося біля 6 тисяч чоловік. Яничари були озброєні більш довгими, ніж у європейців, аркебузами, які довше заряджалися, але і стріляли точніше. Разом з яничарами прибули і велика кількість сипахи – спішеної кавалерії, а також найманців і добровольців, що воювали заради грабежу, подорожей та пригод.

У турок також був артилерійський корпус і допоміжні підрозділи: зброярі, сапери, інженери, столярі, повари і деяка кількість єврейських торгівців, що сподівалися дешево отримати християнських рабів.

Воїнство збирали зі всієї Османської імперії, в його склад входили стрілки з Єгипту, сипахи з Анатолії, Пелопонесу, Балкан, Салоніки, християнські ренегати – італійці, іспанці, французи, звільнені християнські раби. Деякі взагалі не були мусульманами.

Цитадель Біргу, між тим, була охоплена релігійністю, ситуація пробудила найглибші почуття рицарів-хрестоносців. Протягом п’яти століть вони створювали між останньої твердині, самопожертви, боротьби проти нездоланних перешкод і могутнього злого і жорстокого ворога – міф, за який віддали життя покоління рицарів під Хаттіном, на стінах Єрусалиму, Акри, Родоса. Магістр Ла Валетт, однак, розумів, що вирішальний час настав і мова йде дійсно про останній редут – захоплення Мальти турками означав не лишень удар в серце християнства, але і кінець Ордена св.Іоана.

Точна кількість захисників Мальти невідома – між 6 та 8 тисячами. Тільки п’ятсот були європейськими аристократами в блискучих обладунках – рицарями ордену. Зверху обладунки накривала червона накидка з білим хрестом – рицарський одяг був додатковою зручністю для турецьких снайперів.

20 травня турки почали повільно просуватися вглиб острова. Ла Валетт, використовуючи переваги, які створював для нього ламаний, огороджений каменями і вузькими стежками ландшафт, слав назустріч повільній турецькій армії невеликі кінні загони. Молоді рицарі, що грали з могутнім військом у кішки-мишки, поверталися в Біргу як апачі, із сідел звисали турецькі голови з випученими очами, а наїзники хвалилися награбованими цінностями.

Мальтійська міліція також приймала участь у подібних сутичках і готовила хитрі пастки. Вбивши турка, мальтійця закололи знайдену на найближчій фермі свиню і приставили до мертвого турецького тіла свиняче рило, виставивши труп на видне місце. Турки, обурені знущанням над мертвим одновірцем, кинулися його рятувати і потрапили під вогонь снайперів.

Не зважаючи на ці маленькі успіхи, турків швидко зупинити було неможливо, і Мустафа-Паша дуже швидко встановив контроль над південною частиною острова. Ла Валетт відзначив, що турки були здивованими, коли не виявили нічого, окрім порожньої землі. Він вважав, що вони будуть атакувати Біргу і Сенглеа і вирішив перевести всіх піхотинців з Мдіни в Біргу. Він виявився правим у тому, що Мустафа Паша, якого розізлили численні сутички, почне атаку з Кастильського бастіону в Біргу. 21 травня було зроблено першу спробу штурму. До Біргу вивели захопленого у полон рицаря Ла Рів’єра, якого вже катували. Мустафа-Паша вимагав, щоб Ла Рів’єр вказав на слабкі точки в обороні, Ла Рів’єр назвав бастіони Оверні і Кастилії, хоч бастіон Кастилія був найбільш укріпленим.

Турецький вал посунув на Біргу. Захисники, затаївши дихання, дивилися на цю неземну виставу з фортечних валів: “Турецька армія вкрила всю довколишню сільську місцевість одним величезним формування у вигляді півмісяця. Військо було вкрито райдугою трикутних прапорів, які на відстані здавалися рухливим полем дивовижних квітів, яке радувало не лишень око, але і вухо – турки грали на великій кількості невідомих інструментів”.

Ла Валетт дочекався того, що турки опиняться у радіусі дії фортечної артилерії. Після цього він розвернув прапор св.Іоанна і вивів за ворота сімсот аркебузирів. Сам магістр був змушений загнати назад до фортеці численних добровольці, що рвалися на битву з турками. Битва тривала п’ять годин, християни вбили декілька сотень, втративши 21 чоловік вбитими і 150 пораненими. З фортів Кастилія та Овернь на турок вдарили гармати і в якийсь момент життя самого Мустафа-Паши була в небезпеці. Паша вирішив, що Ла Рів’єр навмисно обманув його, і рицаря вбили.

Наступного дня турки провели таку ж операцію проти Сенглеа. Тут Ла Валетт заборонив гарнізону залишати фортецю, і християни розраховували тільки на силу своїх укріплень. Франциско Бальбі писав, що не зважаючи всю підготовку, рів в одному місці був настільки неглибокий, що “не був жодною перепоною для турок”.

Проблеми облоги

Наступного дня турки зібрали велику військову раду. Як тепер вони зрозуміли, Мальта представляла не одну, а комплекс пов’язаних і важких проблем, які потрібно було вирішувати одночасно: головоломка взаємозв’язаних і незнайомих внутрішніх гаваней, відсутність рослинності, постійна нестача води і велика лінія постачання від табору до флоту. Це не було схоже на Родос, де окупанти зустрілися з однією неприступною фортецею. На Мальті їм одночасно було необхідно займатися декількома взаємопов’язаним, хоч і гірше захищеними об’єктами.

Турки повинні були розбиратися з двома пов’язаними мисами Біргу і Сенглеа, що були ядром християнського опору. В той же час, і Біргу і Сенглеа були пов’язані з Сент-Ельмо, який, своєю чергою, панував над найкращою гаванню. Весь турецький флот стояв на якорі в Марсаркслокк у 10 км від основного табору, і ранні напади християн продемонстрували необхідність глибокої охорони цього маршруту по всій його довжині. В глибині була фортеця Мдіна, і, крім неї, форт на Гозо, яким також потрібно було займатися. Необхідно було визначити пріоритети: вибрати головні цілі і зв’язати оборону на решта. Наостанок вияснилося, що 24 тисячі чоловік – це не таке вже й велике військо.

Флот мав свої специфічні проблеми. Головним завдання було його збереження. Буря або несподіваний рейд ворога могли визначити затяжну, але вірну загибель всієї експедиції, при постійній загрозі прибуття ворожих підкріплень з недалекої Італії. Християнська Сицилія була володінням іспанського короля і допомога обложеним мала прийти – рано чи пізно. Три фактори – розтягнуті лінії комунікації, обмежені часові рамки і неможливість перезимувати на Мальті було головним стратегічним обмеженням для турок.

22 травня, в обстановці напруженості і взаємної недовіри Мустафа-Паша і Піала-Паша прийняли головне рішення: в першу чергу потрібно взяти штурмом Сент-Ельмо – “ключ до всіх фортець Мальти”. Це, швидше за все, було підтвердженням рішення, що було прийняте на військовій раді султана ще в грудні. Іспанський посланець написав тоді в донесенні у палац турецьку тактику, яка зловісно співпала з реальністю: “Їх план – взяти приступом замок Сент-Ельмо, що дозволить їм ввести флот в гавань і перезимувати. Після Сент-Ельмо вони візьмуть в облогу Сент-Анджело”,

Рішення було прийняте без третього члена турецького тріумвірату – Драгута, який мав прибути з Тріполі і якого ненавиділи і Мустафа і Піала.

Інженери Мустафи-Паші були переконані в легкій перемозі – “штурм займе 4 – 5 днів”. Після цього кораблі можна “буде ввести в гавань і запобігти морському лиху чи раптову ворожу атаку, яка може залишити на всіх тут помирати без надії на порятунок”.

Про плани спершу штурмувати Сент-Елмо Ла Валлетту повідомили два християнських перебіжчики, один з яких був охоронцем в Мустафи-Паші. Час був критичним для Ла Валетта. Штурм Сент-Ельмо давав йому необхідну паузу для покращення укріплень Біргу і Сенглеа, відправки останнього крику про допомогу до дона Гарсіа. Про турецькі плани магістр дізнався від християнських перебіжчиків-ренегатів. Роботи довкола Біргу і Сенглеа продовжувалися день і ніч: зносилося все, що могло бути прикриттям для наступаючого ворога – будинки, конюшні, дерева. Всередині фортець перетягнули величезну кількість землі – для подальшого ремонту пошкоджених при штурмі редутів.

Сент-Ельмо

23 травня турки почали перетягувати свою важку артилерію на півострів Скіберрас. Подорож довжиною більш ніж 10 км була жахливою. Франциско Бальбі, який спостерігав за нею із стін Сенглеа, писав: “У кожній упряжці було 10 – 12 биків, і шнурки тягнули багато людей”.

Після того, як турки повністю окупували півострів, єдиним маршрутом спасіння з Сент-Ельмо стала 500-метрова подорож по воді до кам’янистого узбережжя біля Біргу. В осатаній момент Ла Валетт евакуював жінок і дітей, що знайшли притулок в Сент-Ельмо. Замість них були надіслане додаткове спорядження і боєприпаси. В Сент-Ельмо були надіслані 100 додаткових бійців під командуванням полковника Маса і 60 звільнених рабів з галер. Всього замок захищали 750 чоловік, більшість з яких складав іспанський контингент під командуванням Хуана де ла Серда. Оскільки допомоги більше очікувати було нізвідки, рицарі розраховували тільки на ті сили, що були в наявності, з усвідомленням цього рицарі і солдати пішли в бій за Сент-Ельмо, написавши найгероїчнішу сторінку у військовій історії – як покажуть подальші події, багато добровольців усвідомлювали безнадійність боротьби але до кінця виконали свій обов’язок.

З боку суші Сент-Ельмо був довгою зрізаною оборонною лінією, що виходила двома кутами зірки до пагорба, на якому обладнали свої позиції турки. Стіни захищав вибитий в камені рів. З боку моря форт прикривала окрема від всього комплексу кам’яна башта, що нависала над замком. В центрі замку був прикритий блокгаузом плац, невелика каплиця і цистерна з водою. Збоку від укріплень розміщувався поспішно споруджений редут, що був з’єднаний з Сент-Ельмо мостом і захищав від флангової атаки. З точки зору досвідченого інженера, що дивився на Сент-Ельмо з висоти Скіберрас, Сент-Ельмо був маленьким і беззахисним. Дизайн форту був погано продуманий, а виконаний ще гірше: парапети були низькими, амбразур не було, маленький розмір форту не дозволяв поставити на парапетах достатню кількість гармат, найгіршим було те, що кути башт форту створювали “мертві зони”, в яких турки могли пересуватися, не боячись бути підстреленими зі стін. Оцінка османських інженерів була правильною: Сент-Ельмо був не більше, як смертельною кам’яною пасткою.

Жодна армія в світі не могла зрівнятися з турками в мистецтві облоги, з їх практичними інженерними навиками, з їх здатністю організувати величезні людські потоки для виконання специфічного завдання, з їх ретельним планування і їх схильністю до геніальної імпровізації. Зі стін форт і з укріплень Біргу і Сенглеа вражені захисники дивилися на людське море, що метушилося внизу. Кам’яниста поверхня і відсутність дерев робила роботу османських інженерів вдвічі важчою, але сапери надзвичайно швидко розширяли павутину траншей. Землю переносили за півтори кілометри для створення платформ для гармат. Колони із сотень людей переносили землю і дерев’яні планки. Планування цієї операції було вражаючим: турки привезли з собою готові компоненти для батарей, що були виготовлені в Стамбулі. Гармати були захищені дерев’яним трикутними парапетами, між якими була насипана земля. Протягом двох днів траншеї були на відстані шестисот кроків від рову Сент-Ельмо. Вночі по воді безшумно ковзали баржі з гілками і кущами, що призначалися для закидування рову.

24 травня перші гарматні вистріли вразили стіни форту, однак дуже сильне бомбардування почалося 28 травня. 24 турецькі гармати були встановлені в два яруси. Гармати на колесах стріляли залізними пробивними ядрами. Гігантські бомбарди (одна – ветеран облоги Родоса) стріляли кам’яні ядра для розбивання стін. Метою турок було стерти на порошок для наконечники зірки форту, що виходили до їх позицій, а також слабий фланг і редут, що його прикривав. Зі стін Біргу Ла Валетт намагався, як міг, завадити туркам. На цитадель Сент-Анджело затягли 4 гармати, з яких християни розпочали обстріл турецьких позицій. Це мало певний успіх: Піала-Паша був легко поранений осколком каменя. Але в Ла Валетта не було достатньо пороху для того, щоб завдати серйозної шкоди.

Із самого початку у християн справи пішли погано. Ніхто не міг підняти голову над парапетом: снайпери-яничари, що сиділи у траншеях зі своїми далекобійними аркебузами, убивали кожного. Снайпери демонстрували дивне терпіння та мистецтво, ховаючись в засадах 5 – 6 годин. Тільки в перший день облоги снайперським вогнем було вбито 30 чоловік. Ла Валетт спробував допомогти форту – він встановив дві великі гармати на валу форту Сент-Анджело, які вели вогонь по турецьких позиціях довкола гавані. Через два дні турки обладнали нові позиції, з яких били всередину форту Сент Ельмо, інші гармати стріляли по форту Сент-Анджело. Не зважаючи на цю потрійну артилерійську дуель, становище обложеного форту погіршувалося. Захисників охопив подавлений настрій. Після трьох днів бомбардування командир форту Луїджі Бролья у зв’язку з великими втратами був змушений надіслати повідомлення Ла Валетту з проханням про підкріплення.

Командир гарнізону Хуан де ла Серда був вассалом короля Філіпа і не мав жодних зобов’язань щодо рицарів. Вже 26 травня він послав пловця через протоку в Біргу. Його аналіз був корокий і вбивчий: “Форт малий, слабкий, без флангової оборони він є хворим організмом, якому потрібно багато ліків, щоб підтримувати в ньому життя”. На питання Ла Валетт про те, скільки зможе протриматися форт, він відповів, що не більш як вісім днів. Магістр розлютувався і, добре оцінивши важкість ситуації, все ж не міг повірити в це усього через три дні після початку бомбардування. Не бажаючи допустити падіння бойового духу своїх людей, він гнівно висварив Ла Серда і заявив, що сам на чолі із загоном добровольців прорветься в Сент-Ельмо і буде утримувати форт до кінця. На його заклик відгукнулося 50 рицарів, з ними у форт він послав ще 200 іспанських солдат під командуванням шевальє Де Медрана. Це дещо підняло мораль в Сент-Ельмо, але стратегічно положення форту не змінилося.

Ла Валетту, не зважаючи на морську блокаду турок, вдавалося підтримувати постійне листування з доном Гарсіа, що був у 50 км від Мальти в Сицілії. Новини від дона Гарсіа не були втішними: йому ніяк не вдавалося зібрати флот. Деякі галери все ще оснащувалися в Барселоні, генуезці Андреа Доріа чекали найманців, що застряли у болоті Ломбардії, постійні дощі і бурі перешкоджали пересуванням великого флоту.

Медрано організував декілька контратак проти саперів, однак, одна з них мало не завершилася катастрофою. Замість саперів в траншеї атакуючих чекали яничари, які підійшли до стін форту і захопили скелю, що нависала над фланговим редутом. Попри те після атаки захисники мали два дні відносного спокою. Вночі рицарі, як вони це зазвичай робили, переправляли на човнах своїх поранених і хворих до госпіталя в Біргу, назад відправлялися підкріплення. Одним із цих поранених виявився Ла Серда, той самий, який розгнівав магістра своїм панікерським донесенням про стан Сент-Ельмо. Коли лікарі оглянули його рану, вона виявилася неглибокою, тоді як закони Ордену забороняли будь-кому звертатися до госпіталю, поки він міг залишатися на ногах. Боягузтво Ла Серда привела його замість лікарні до тюрми в Сент-Анджело.

31 травня, у день Вознесіння Господнього, турки розпочали новий обстріл, метою якого було зрівняти із землею передові укріплення Сент-Ельмо. Бомбардування тривало всю ніч. Гармати не чистили і не охолоджували – практика, дуже небезпечна як для гармат, так і для артилеристів.

Турки також почали задумуватися над тим, як перервати зв’язок між Біргу і Сент-Ельмо. На березі протоки поставили дві гармати і розмістили декілька аркебузирів.

2 червня становище захисників різко погіршилося. Спостерігачі в Сень-Ельмо сподівалися, що вони бачать рятівний флот дона Гарсіа. Насправді на Мальту з Тріполі прибув з підкріпленнями жахливий корсар Драгут. У склад флоту входили 13 галер і 30 допоміжних суден. На них приплили півтори тисячі найкращих бійців у всьому Середземному морі. Проходячи попри Сент-Ельмо Драгут відкрив вогонь по форту із своєї артилерії. Ядра пролетіли над фортецею і повбивали турок. У відповідь був відкритий вогонь із Сент-Ельмо. Одне з ядер пробило галеру посередині і її довелося терміново відбуксирувати з тим, щоб попередити затоплення.

Старий корсар був не лишень видатним мореплавцем, але і спеціалістом по облозі і стратегії. Зійшовши на берег, він відразу прибув на фронтові позиції до Сент-Ельмо. Мальтійська експедиція із самого початку йому не подобалася. Він хоті розгромити іспанський анклав в Ла Голетт – завдання набагато легше і вигідніше для його власних володінь у Північній Африці. Також він вважав, що спершу потрібно було атакувати не Сент-Ельмо, а Мдіну і Гозо, але, слухаючи наказів султана, Драгут, не втрачаючи часу, продовжив почате на острові. Спершу він розмістив свою ставку прямо в траншеях поблизу Сент-Ельмо, потім наказав розмістити дві додаткові батареї – одну через бухту Марсамскетт, яка могла обстрілювати редут і головну башту, іншу – на виступаючому протилежному мисі. Сент-Ельмо тепер обстрілювався з 180 градусів і оборонцям здавалося, що “стіни ось-ось перетворяться на порох”. Іспанець Бальбі да Корреджіо, що приймав участь в обороні, описував Сент-Ельмо в ці дні як виверження вулкану, який огортав вогонь та дим.

У своїх листах до європейських правителів Ла Валетт попереджував, що втрата Мальти перетворить Європу у “фортецю без редута”. І якщо ключом до Європи була Мальта, то ключом до Мальти був Сент-Ельмо, доля якого, своєю чергою, залежала від маленького, наспіх спорудженого земляного редута. Драгут це розумів не гірше Ла Валетта, і Драгут діяв.

3 червня, за іронією долі, в день св.Ельма (покровителя мореплавців) турки організували потужні захисні позиції усього в десяти метрах від стін редута. Турецькі інженери під покровом темноти вирішили оцінити шкоду, яку завдала безперервне бомбардування стінам. Єдиний вартовий був знешкоджений аркебузним вистрілом, або, згідно з іншою версією, налякався і втік. 40 його товаришів, що обороняли редут, були переконані, що він стоїть на сторожі. Інженери безшумно вернулися на свої позиції і повідомили дивовижну інформацію командуванню. Була організована миттєва атака яничарами. Яничари піднялися на стіни і з диким криком почали стріляти і рубати все, що попадалося під руку. Захисники запанікували і кинулися до моста, що з’єднував редут із Сент-Ельмо. Тільки рішуча вилазка декількох рицарів, серед яких був рицар Ланфедуччі, запобігла негайному проникненню яничар до Сент-Ельмо. Було організовано дві героїчні контратаки, але відбити редут не вдалося.

Турки дуже швидко заповнили редут. Негайно були принесені мішки із землею, з яких спорудили вал для захисту від контратак. Це було лишень початком дикої атаки, метою якої було взяти Сент-Ельмо. Турки намагалися приставити драбини до стін прямо з рову. Захисники кидали на їх незахищені голови камені і поливали їх грецьким вогнем. Через п’ять годин жорстокої битви турки відійшли, залишивши на полі бою трупи п’ятисот яничар і біля півтори тисячі інших воїнів. Захисники втратили 60 солдат і 20 рицарів. Один з них, смертельно поранений, доповз до каплиці і помер на вівтарі.

Незважаючи на цей успіх, підсумки для захисників були дуже важкими. Редут був у ворожих руках. Турки активно працювали, насипаючи землю з тим, що підвищити його рівень до рівня фортечних стін. Вони тепер могли бомбардувати серце Сент-Ельмо за допомогою двох захоплених на редуті гармат. Внизу, в рові, люди могли безперешкодно підкопувати під фортечні стіни, не переживаючи, що вони будуть атаковані.

Ла Валетт знав, що форт приречений. Питання було тільки в тому, скільки захисники ще зможуть протриматися. Відомості із Сицилії були невтішними: дон Гарсіа писав, що не зможе вийти в море раніше ніж 20 червня. Капітан Міранда зробив оцінку Сент-Ельмо і доклав: “Форт неможливо втримати у випадку, якщо турки проявлять наполегливість, оскільки не вистачає укріплень, які зможуть стримати їх натиск. Більше того, у випадку поразки захисникам не буде куда відступити”.

На фоні втрати редута Ла Валетту було необхідно підняти мораль захисників Сент-Ельмо. Він призначив фактичним командиром форту Міранду. Капітан був не аристократом, а професійним солдатом, який добре знав своїх людей. Перш за все він вимагав грошей і вина. Міранда сказав: “Ніщо так не радує серце солдата, як гроші”. На плацу було влаштовано бар і поставлені гральні столи. Дані міри допомогли, але ненадовго.

Турки відчайдушно приближували кінець. Рівень редута постійно підвищувався. Рів засипався сміттям та кущами. Турки зняли з частини кораблів мачти і почали спорудження з них мосту через рів прямо на стіни. Дерево присипали землею, щоб захисникам не вдалося спалити міст. По мосту могли іти п’ять чоловік в ряд. Атаки захисників з метою знищити міст захлинулися. Турки розпочали спорудження другого моста.

Захисники відправили до Ла Валетт іспанського капітана Медрано з листом, в якому йшлося, що форт неможливо утримати: “тому що стіни зрівняли із землею, ворожий міст майже завершений, а з редута можна обстрілювати всю територію форту”. По ночам захисники чули глухий стук кірок з рову: турки явно підкладали міни. 8 червня найвища рада в Біргу отримала другий лист, що був написаний італійським рицарем Вітелліно Віталлескі і підписаний 53-а рицарями. Вони писали, що оборона неможлива, що всі закрилися у каплиці і чекають дозволу на евакуацію або останню вирішальну вилазку.

Декілька хвилин Ла Валетт стояв мовчки, дивлячись на лист. Вважати це бунтом було неможна. Рицарі лишень просили можливості зберегти себе для продовження боротьби замість неминучої і беззмістовної, хоча і геройської загибелі. Однак бунт міг виникнути у будь-який момент, тому прохання вимагало швидкої відповіді. Ла Валлетт відправив у Сент-Ельмо трьох рицарів: Мдіну, Антуана де ла Роша і Костянтина Кастріолу, які в той же день повернулися назад. Комісія виявила у форті бунт. Всі займалися поспішними приготуваннями до відступу. Джерела води закидувалися сміттям та ядрами. Фортецю планувалося взірвати зсередини. Коли комісари намагався пояснити, що неможливо взірвати фортецю, що стоїть на скалі, його просто взяли в заручники і почали вимагати показати, яким чином він має намір утримувати форт. На щастя, комусь прийшло в голову забити у тривожний дзвін і всі кинулися до своїх позицій, очікуючи турецької атаки. Посланці відправилися назад в Біргу.

Двоє рицарів сказали, що ситуація безнадійна, але третій був більш оптимістичним, заявивши, що з невеликим підкріпленням форт здатний протриматися досить довго. Ла Валетт повірив його словам і Кастріола отримав біля 600 чоловік, які були готові прорватися в Сент-Ельмо. Ла Валетт не хотів виділяти таку кількість людей, але зробив це з метою підняття морального духу своїх рицарів. Він негайно відправив їм нове повідомлення, в якому повідомлялося, що загін добровольців набраний, вони можуть залишити форт після того, як він прорветься. Він не забув добавити, що, не зважаючи на те, що вони так можуть вчинити, але можуть бути корисними для подальшої оборони як люди, достойні довір’я. Військова рада спокійно проінформувала бунтівників: “Якщо хочете, можете йти. На місце кожного з вас претендують чотири добровольці”. Магістр написав рицарям у фортеці, нагадавши їх про обітниці перед Христом і клятвах Ордену. Був призначений новий командир гарнізону, Мельхіор де Монсератт. Капітан Міранда виголосив гарячу промову “мовою, яку розуміють солдати”. Він сказав їм, що вони повинні проявити мужність і “продати своє життя варварам якнайдорожче”. У підсумку ніхто з гарзнізону не захотів залишити Сент-Ельмо, рицарі, отримавши повідомлення усвідомили, що, врятувавшись самі і втративши форт, вони будуть збезчещені. І їх рицарська гордість перемогла почуття самозбереження. Вони відповіли магістру у листі, який доставив пловець Тоні Бахада, що вони вибачаються, просять їх не заміняти і обіцяють битися до кінця. Ла Валетт пробачив їм і на знак прощення надіслав 10 рицарів і біля сотні солдат для підтримки захисників Сент-Ельмо. Разом з ними перевезли велику кількість прапорів і штандартів, що у турок склалося хибне уявлення про багаточисленність підкріплень. До Сент-Ельмо переплив знаменитий проповідник Роберт Еболійський. Два єврея-вихреста попросилися добровольцями у форт, що призвело особливе враження на захисників.

У битві, що продовжувалася другий тиждень, використовувалися всі види зброї тієї епохи. В турок були лучники, але їх головною зброєю на відстані була облогова артилерія, шум якої створював відчуття Армагеддону. На відстані це був конфлікт артилерії та снайперів, у рукопашних боях біля стін у справу пішли саморобні запалювальні пристрої. Християни використовували примітивні ручні гранати і вогнемети, а також аркебузи, що стріляли каменями розміром з голубине яйце і залізними ланцюгами для знищення скупчень противника. Оборона Мальти була справжньою лабораторією вогнепальної і вогнеметальної зброї.

Нова атака, яка мала стати вирішальною, була призначена на 10 червня. Вона була пов’язана з появою біля берегів Мальти двох рицарських галер із підкріпленнями, яку турки помилково вважали авангардом флоту Дона Гарсіа. Турки почали патрулювання берегів і намагалися перехопити ці галери. Цього ж дня, 10 червня Ла Валетт надіслав в Сент-Ельмо нову страшну зброю, що була винайдена рицарем Рамоном Фортуном. Вона складалася з обручів бочок, вкритих вивареним у дьогті шнурком. Процес занурення в дьоготь повторявся декілька разів до того, як “обод ставав товщиною з людську ногу”. Запалені обручі кидали з парапету у натовп наступаючого ворога і були випробувані під час великої атаки яничар. Маса турок напали на стіни Сент-Ельмо через два щойно зведених моста. Захисники з парапетів за допомогою величезних залізних щипців спустили запалені обрусі, які покотилися на нападників згори. Ефект був жахливим. Гігантські колеса підпалювати одяг двох-трьох яничар нараз. Люди перетворювалися у факели, у відчаї кидалися до моря. Психологічний ефект запалених коліс був сильним – яничари відступили, але ненадовго. Крім того рицарі використовували горщики з запалювальною сумішшю і гнотом, своєрідні “коктейлі молотова” того часу. Мустафа-Паша хотів покінчити з фортом, і до ночі атака відновилася. Через протоку Сент-Ельмо, захисники якого відбивалися гранатами, гігантськими запаленими колесами та грецьким вогнем, виглядав як виверження вулкану. Жахливі крики наводили на думку, що з фортом закінчено, але Сент-Ельмо знову вистояв, турки відступили.

Наступав ранок і захисники падали від втоми. Мустафа-Паша наказав ввести у бій нові підкріплення. Почалася нова відчайдушна атака яничар. Вони кинулися на стіни зі шнурками та абордажними крюками. Їм вдалося видертися наверх і захопити частину стіни. Побачивши жахливу небезпеку, командир бастіону, полковник Мас, витягнув на стіну легку гармату і вистрілом в упор змів зі стіни яничар. Атака знову захлинулася. Над полем бою нависла тиша. Весь наступний день турки підбирали і ховали мертвих, яких було біля півтори тисячі. Захисники втратили 60 чоловік. Ла Валетт переправив до форту ще 150 людей. Облога продовжувалася вже 14 днів, наступні три дні форт зазнав сильного бомбардування.

Погані новини лихоманили османський табір. Багато найкращих солдат загинули під час жорстоких штурмів. В таборів почалися хвороби. Поранені помирали, турки були змушені ввести обмеження на видачу їжі, боячись перспективи тривалої облоги. Паші пересварилися з яничарами: “Паші дорікали яничарам, що ті називають себе не інакше, як “діти султана” і хваляться своїми подвигами, а самі два тижні не можуть взяти маленький, погано укріплений форт”. Одночасно пересварилися Мустафа-Паша і Піала-Паша, армія і флот. До Піала-Паші дійшли слухи про те, що дон Гарсіа планує вийти з Сицилії в море, він був змушений відправити флот на патрулювання Мальтійської протоки.

13 червня в османський табір із Сент-Ельмо прибіг італійський дезертир. Він розповів Мустафі-Паші, що потрібно зробити: досипати ще рівень редута, з тим, щоб з нього було можливо обстрілювати весь форт, припинити всяке сполучення – Біргу і зробити вирішальний штурм, який повинен добити небагатьох захисників, що залишилися. Наступного ранку голос італійця розбудив форт: Мустафа-Паша “власною головою” гарантував захисникам вільний прохід із фортеці “куда вони забажають”. Інакше на всіх них чекає жахлива смерть. Відповіддю став залп аркебузних пострілів.

Турки відразу приступили до артилерійського обстрілу і дрібним нападам по всьому периметру оборони. Їх тактикою було вимотати до межі захисників перед вирішальним ударом. Нападники постійно працювали над тим, щоб закидати рови перед стінами. Під час однієї з відволікаючих атак був аркебузним вистрілом вбитий аттіред-ага – улюблений командир яничар. У ніч на 16 червня все раптово стихло і завмерло. За дві години до світанку мулли почали скликати правовірних на молитву. Ла Валетт надіслав ще підкріплень. Захисники, хоч і вимотані, були добре організовані і готові.

Кожен чоловік знав свій пост і обов’язки. Захисники були розбиті на трійки – один аркебузер і два пікінери. Були створені спеціальні команди, які повинні були відтягувати поранених і вбитих. Біля барикад і парапетів стояли заряджені аркебузи, лежали заготовлені гори каміння, бочки з водою, в які повинні кидатися люди, що загорілися. Три мобільні бойові групи повинні були негайно з’являтися у місцях, де створювалася загроза прориву.

Цього разу Мустафа Паша виставив наперед ісламських фанатиків – айяларів, що були одурманені гашишом, вони не знали страху і не зважали на свої і чужі життя. Єдине слово, яке злітало з їх губ, було “Аллах”, у той час як мальтійці в рядах захисників вимовляти слово “Алла”, обидві сторони зверталися до Бога.

Сонце встало: форт зазнав ще одного жорстокого обстрілу. Турки рушили на форт величезним півмісяцем. Було піднято особистий прапор султана, на списі виставлений його тюрбан. В перший рядах бігли напівголі айялари, споряджені в леопардові шкіри і з орлиними прикрасами на головах. Вони кричали: “Аллах Акбар!” і кидалися на стіни. Зі стін у відповідь неслися імена Ісуса, Діви Марії, святих Михайла, Іоанна, Якова. Два людських моря зіткнулися на стінах і на мості. Свої стріляли в своїх і ворогів одночасно. Західний вітер дув в лиця захисниками разом з димом від їх власних гармат. Вибухнув склад запалювальних припасів, багато захисників згоріло.

Тридцять капітанів турецьких галер поклялися “увійти в форт першими або померти”. Ла Валетт наказав відкрити вогонь по нападникам з гармат Сент-Анджело. Снаряди перелетіли і вбили 8 захисників. Ті, що залишилися живими, показали жестами своїм товаришам, куди спрямувати вогонь. Наступний залп убив 20 турок. Мустафа-Паша і Драгут були явно видні у своєму розкішному одязі. Незважаючи на всі їх старання, атака проти головної башти захлинулася. Вогняні колеса робили свою жахливу справу: рів наповнювався мертвими тілами. Османські стандарти, встановлені на парапетах, були зірвані. Один із них схопив капітан Медрано, через хвилину йому прострілили голову. Прапор самого султана було захоплено. Комендант Міранда був поранений, але продовжив бій сидячи у кріслі і тримаючи меч.

Через сім годин жорстокої битви турки відійшли. Над морем крові прокотився тріумфальний крик “Перемога і християнська віра!”. В бою загинула третина гарнізону – 150 чоловік, кількість убитих турків перевищувала 1000. Спокійний голос сказав захисникам італійською мовою: “Рано радієте. З вами покінчать – не сьогодні, так завтра”. Ренегат не дожив до перемоги. Через декілька днів його спіймали розвідники з Мдіни. Зрадника прив’язали до кінського хвоста і діти насмерть забили його палками. Тим часом Ла Валетт надіслав підкріплення – 30 рицарів та 300 солдат і малтійських добровольців.

17 червня Мустафа-Паша провів підсумкову військову нараду. Драгут знову показав на найслабше місце у всій турецькій операції – блокада Сент-Ельмо була неповною, і Біргу постійно надходили підкріплення і боєприпаси. Турки вирили траншею на тому місці, де зазвичай приставали човни з Біргу. Лінія постачання Сент-Ельмо була перерізана. 12 рицарів визвалися добровольцями відправитися у форт, але Ла Валетт відмовив – втрата людей стала беззмістовною. Він відправив ще двох гінців до дона Гарсіа з посланнями, повними відчаю. Один з них був перехоплений турками, але Мустафа-Паша не зміг знайти в своєму таборі ренегата, якому би вдалося розшифрувати код.

Наступного дня турки зазнали однієї з найважчих втрат за всю кампанію. Командири зібралися на одній з батарей, що обстрілювала з берега протоки форт. Гармата стріляла надто високо, Драгут наказав її трохи опустити. Гармату опустили, вона знов стріляла високо і її знов опустили ще нижче. Але цього разу гармата вистрілила надто низько, ядро потрапило у кам’яну стіну навпроти батареї. Уламки каменю вбили квартирмейстра турецької армії Солі Ага, а Драгута осколком каменя вдарив в голову. За іншою версією ядро було пущено з форту Сент-Анджело. Пірата захистив його величезний тюрбан, але він був важко поранений. Старий корсар лежав на землі і не міг говорити. Мустафі-Паша намагався приховати від військ цю втрату, швидко відправивши Дратута у шатер, але чутки розповсюджувалися швидко. Старий корсар лежав без свідомості, він боровся за життя ще декілька днів.

Наступного дня турецький обстріл приніс давно очікуваний результат: частина стіни обвалилася і через неї тепер було набагато легше перелізти. Пролам закрили ковдрами і старими парусами. В цю ніч Біргу стряс сильний вибух – вибухнув склад з порохом. У турецькому таборі солдати кричали від щастя. 20 червня турки завершили будівництво платформи, на якій була встановлена батарея, що обстрілювала протоку між Біргу та Сент-Ельмо. Будь-яке сполучення по воді між двома фортецями стало неможливим. Останній човен був відправлений із Сент-Ельмо в ніч на 19 червня. Капітан Міранда написав Ла Валетту: “Відправляти ще більше людей на вірну смерть – жорстокість”.

21 червня став днем контрастів. Біргу відзначав свято Тіла Христового, рицарі відклали свою зброю і обладунки і, одягнувши святковий темний одяг з білими восьмиконечними хрестами, прийняли участь у святковій церемонії в церкві Св.Лаврентія. Також, починаючи з ранку вони стали готувати традиційні вогні, які запалювалися 24 червня, в день Св.Іоанна, покровителя Ордена. В Сент-Ельмо, на який турки продовжували свої атаки, ситуація ставала безнадійною. Всі засоби боротьби були вичерпані. Християнські гармати вели вогонь прямою наводкою. Нечисленні стрілки зайняли свої місця на стінах. Потім бійці зійшлися в рукопашній, були застоаовані дворучні мечі, ятагани, піки, бойові сокири і навіть кинжали. Тільки ніч перервала бій. Поранений командир форту Луїджі Бролья здав командування арагонському рицарю Мельхіору де Монсератту, але той невдовзі був убитий мушкетним пострілом. Полковник Мас, Де Гуарес і Міранда, будучи в основі оборони, були важко пораненими, але продовжували битися. Навіть коли вони не могли більше стояти, про продовжували сидячи битися своїми дворучними мечами. Бачачи їх важке становище, Ла Валетт надіслав нових добровольців, яких було чимало, в бій їх вів знаменитий корсар Ромегаз. Але коли вони спробували пробитися до форту, їх зупинив вогонь турецької загороджувальної батареї, вони повернули назад.

22 червня Мустафа-Паша зі всіх сторін обляг Сент-Ельмо. Піала-Паша ввів в протоку галери, які почали обстрілювати форт з води. Невеликі човни з аркебузирами охороняли протоку між Сент-Ельмо і Біргу. Снайпери були розміщені на пануючій над Сент-Ельмо висоті і обстрілювали всю внутрішню територію фортеці. Монтсеррату, коменданту форта, знесло голову ядром. Снайпери відстрілювали, в першу чергу рицарів.

Не дивлячись на це, ще одна атака турок, після шестигодиноої битви захлинулася. Під палючим сонцен християни, яких було не більше сотні, повзали по руїнах форту. Більшість командирів були вбиті. Ті, що залишилися в живих – Міранда і Мас були поранені і не могли стояти на ногах. Вбитих було нікому ховати. Стіни були пробиті в багатьох місцях, але заробляти їх було нікому і нічим. Це був 26-й день облоги. Ті, хто міг стояти на ногах, зібралися в каплиці. Вони вирішили востаннє просити про допомогу. В Біргу відправили пловця і човен. Двом якимось чином вдалося просковзнути крізь турецьку блокаду. Ла Валетт вислухав посланців з кам’яним лицем. Він категорично відмовився посилати ще людей, але погодився послати флотилію човнів з боєприпасами. Нічна спроба прорватися в Сень-Ельмо виявилася фатальною – флотилія влетіла в 80 галер Піала-Паші.

У каплиці Сент-Ельмо останні захисники причащалися і сповідалися. Два священики – Віньєрон і Де Самбрана, які були у форті із самого початку облоги, сховали під підлогу каплиці церковні святині, підпалили каплицю і стали бити у дзвін. Це стало сигналом для рицарів по той бік затоки, що для Сент-Ельмо прийшов кінець. Турки всю ніч продовжували артилерійський обстріл. Форт був охоплений вогнем.

Зранку в суботу, 23 червня, в день Святого Івана – покровителя Ордена, турецька маса пішла на останній штурм. Всередині фортеці залишалося 70-100 захисників. Вони обшукували тіла своїх убитих товаришів в надії знайти декілька крупинок пороху, щоб зарядити аркебузи востаннє. Командири – Міранда і Екверрас не могли стояти на ногах. Їх посадили у крісла, в руках вони стискали мечі. Форт тримався ще чотири години. О десятій ранку яничари і сипахи знову пішли в атаку. Вистрілів у відповідь не було, оскільки не було пороху. Між ровом і стінами лежало 600 мертвих тіл. Турки, відчувши, що опір подолано, попрямували у фортецю через міст. Одночасно декілька сотень чоловік висаджувалися із шлюпок у протоці. Міранда і Екверрас були застрілені у своїх кріслах. Мустафа-Паша, розгніваний тривалою облогою, наказав нікого не залишати в живих. Він пообіцяв, що буде купувати голови захисників в яничар. Останні захисники збіглися у каплиці, сподіваючись, що там можна буде здатися. Однак коли вони побачили, як яничари вбивають тих, хто здався, “зібралися у центрі плацу і дорого продали свої життя”,

Під наглядом Мустафи останні захисники були старанно добиті. Частину людей вистроїли уздовж стіни і використовували як мішені для практики лучників. Декілька захисників були вбиті всередині каплиці. Особливу ненависть викликали рицарі: їх вішали вверх ногами, голови розсікали, а з грудей виймали серце. Декілька італійських солдат впали на коліна, благаючи “вашого бога” про пощаду. Їх безжально забили. Один нещасний сховався у скриню, сподіваючись на порятунок. Два італійських ренегати радісно тягнули скриню, сподіваючись на багату здобич. Їх зупинив сам Мустафа-Паша, який наказав відкрити скриню і вбити схованого.

Тепер, коли останню перешкоду було ліквідовано, Піала-Паша ввів весь свій флот у бухту Марсамксетт. Мустафа-Паша був впевнений, що перебив всіх захисників Сент-Ельмо, але він помилявся. Декілька чоловік в останній момент кинулися до моря і здалися не османському війську, а корсарам Драгутам. Ті їх сховали заради викупу. Ці люди, серед яких був італійський рицар Франческо Ланфредуччі, “повстали з мертвих” через декілька років. П’ять мальтійців тихо поплили морем, до ночі вони ховалися у прибережних печерах, а вночі приплили до Біргу. Саме з їх розповідей відомо про останні часи Сент-Ельмо.

Мустафа-Паша мав мало приводів для радості, коли оглядав руїни форту. Він подивився через гавань на форт Сент-Анджело і сказав свої знамениті слова: “Боже! Якщо маленький син коштував нам так дорого, яку ціну нам доведеться платити за великого батька?”… Незвичайна ілюмінація була на Мальті 23 червня. Незважаючи на сум за втратою Сент-Ельмо, рицарі все ж запалили в день Св.Іонна свої традиційні вогнища в Біргу, Сенглеа та Мдіні. Турки також запалили вогні на честь взяття форту.

Якщо Біргу був шокований тим, що розповіли мальтійці, наглядна демонстрація була проведена наступного ранку. Голови командирів Сент-Ельмо були насаджені на піки і виставлені на стіни. Мустафа-Паша розпорядився одягнути скалічені обезголовлені тіла декількох рицарів і священиків, після чого їх прибили до дерев’яних хресті. Хрести сплавили по протоці до стін Біргу, три з них прибило до берега, двох упізнали – це були італійці Мортеллі і Сан Джорджио. Паша хотів залякати захисників фортеці. Але його дії мали зворотній ефект – Ла Валетт наказав не показувати ніяких ознак скорботи. Тіла рицарів поховали з великими почестями. Однак лютий Ла Валетт втрати свою гуманність, яка виділяла його в ці жорстокі часи. За його наказом всіх турецьких полонених вивели на парапети і стратили. Пізніше батареї Сент-Анджело дали залп по турецьких позиціях. Замість ядер гармати були заряджені головами страчени. Ла Валетт віддав наказ гарнізону в Мдіні стратити всіх полонених, але повільно – по декілька чоловік на день.

Піала-Паша, вийшовши на стіни Сент-Ельмо, був вражений побаченими сценами. Він спитав Мустафу, для чого потрібна була така жорстокість. Той відповідав, що наказ султана – не залишати нікого в живих. У той же день повідомлення про вязття Сент-Ельмо було відправлено Сулейману. У Венеції вістка про взяття форту призвела до масових проявів народної радості. Можливо, що “святкування” були організовані намірено, щоб продемонструвати султану лояльність венеціанців.

Через дві години після падіння Сент-Ельмо Драгут помер, його тіло було відправлено в Тріполі на одному з галеотів корсарів. На зворотному шляху корабель повинен був привезти порох, нестачу якого турки почали відчувати.

Сенглеа

Ла Валетт втратив на обороні Сент-Ельмо півроти тисячі чоловік – чверть свого гарнізону. Втрата була важкою, але також важкою була для турок втрата часу. Поки вони штурмували форт, Ла Валетт укріплював Біргу і Сенглеа і надсилав листи королю Філіпу і дону Гарсіа, він вимагав проведення негайної рятувальної повномасштабної експедиції “без якої всі ми – мерці”.

Облога Сенглеа

Облога Сенглеа

Мустафа-Паша також був вимотаний і також остерігався того, що може принести йому майбутнє. Саме тому 29 липня він намагався повторити те, що 40 років тому зробив на Родосі Сулейман. До стін Сенглеа був посланий багато одягнений іспанець (за іншою версією грек), який 32 роки провів в османському рабстві. Він передав рицарям пропозицію Мустафи – вільний прохід на Сицілію “зі всіма вашими людьми, вашою власністю і вашою артилерію”. Ла Валетт сказав страшним голосом: “Повішати його!”. Раб впав на коліна із криком, що він всього лишень нещасний полонений, що виконує волю свого пана. Ла Валетт вказав посланцю на рів і сказав, що єдине місце, яке він може надати Мустафі та його яничарам. Іспанця відпустили, наказавши передати Мустафі, що наступний посланець буде страчений. У будь-якому випадку кривава баня, яка була влаштована пашою в Сент-Ельмо, поховала будь-які надії на те, що мирне населення, не дивлячись на рицарів, зламається і піде на компроміс.

Мустафа віддав наказ повністю блокувати два півострова – Біргу і Сенглеа, але зайнятись спершу Сенглеа.

Сенглеа було більш слабким укріплення. З боку суші її прикривав форт Сент-Мішель. Виступ за фортом був порожній: на пагорбі стояли два млини. Там, де конус пагорба виходив до моря, була споруджена гостроконечна бойова платформа, яка називалася Спур. Укріплення Сенглеа були незадовільними. Рів, що був висічений у скалі перед Сент-Мішель, був незавершений. Західна сторона півострова, що виходила до моря, не була захищена жодними серйозними укріпленнями, крім Спур, і могла бути легко обстріляна. Тільки східна сторона, що виходила на внутрішню гавань, на другій стороні якої стояв біргу, була більш чи менш захищена.

У суботу 30 липня Франціско Бальбі, сточи на стіні Спур, зауважив на протилежному берізі фігуру в кавалерійській формі та обладунках. Фігура відчайдушно махала руками, показуючи, що їй потрібен човен. Бальбі показав, що човна не буде і що до Спур потрібно плисти. Фігура невпевнено роздяглася і ще більш невпевнено ступила у воду. Назустріч були послані три мальтійських плавця. Вони схопили дезертира як раз у той момент, коли він почав тонути, а турки на іншому березі підняли тривогу.

Утікач виявився безцінним джерелом інформації для Ла Валетта, він знав що відбувалося у штабі Мустафа-Паші. Йому було 55 років і турки називали його Мехмет бен Давид. Насправді його ім’я було Філіп Ласкаріс, і він був нащадком знатної грецької сім’ї з Перелопеса. Турки захопили його ще дитиною і обернули в іслам. Він грав важливу роль у плануванні військових операцій у штабі Мустафа-Паші. Ставши свідком героїчної оборони Сент-Ельм, він відчу, що “його серце зачепив Святий Дух і він вирішив навернутися у християнство”.

Ласкаріс виклав Ла Валетту план атаки Сенглеа, пункт за пунктом. Для того, щоб напасти на західний, менш захищений фланг, і при цьому не намагатися проводити свій флот у гавань під вогнем християнської артилерії, паша розпорядився перетягнути сушею човни, за допомогою яких турецький десант повинен був висадитися біля Спура. Човни повинні були протягнути довкола підніжжя  гори Скіберрас до бухти за Сенглеа. Інформація була по-справжньому безцінною і захисники вжили енергічних контрзасобів.

Одночасно турецька операція пережила ще один сильний і болючий удар. В ніч на 3 липня довга колона темних фігур, прокрадаючись, пробиралася по мальтійському ландшафту. Колона ішла по запиленому лабіринту стежок в обхід османського табору. Це була невелика ударна група, яку послав дон Гарсіа на допомогу Мальті. Вона складалася із семисот відбірних іспанських солдат під командуванням коменданта Сицилії маршала де Роблеса. Серед солдат було декілька рицарів і шукачів пригод, в тому числі два англійських католика – Джон Сміт та Едвар Стенлі, що втекли від релігійних переслідувань. Колоні вдалося не лишень непомічено провести висадку на Мальті, але і деякий час переховуватися у стінах Мдіни. Після того, також непомітно, експедиція вийшла до стін Біргу. Цей захід був ретельно спланований, організований і здійснений. Інформація про просування колони передавалася за допомогою мальтійських гінців, які були переодягнені турками та системи сигнальних вогнищ. Тільки один рицар – “дуже товстий і важко озброєний” – Джироламо Гравінський і 12 чоловік, що супроводжували його багаж, загубилися в темноті і були схоплені турками. Решта тріумфально увійшли в Біргу.

Коли Мустафа-Паша зрозумів від полоненого Джироламо, про що йде мова, його гніву не було меж: винен був Піал-Паша, під носом кораблів якого такі значні сили висадилися і пройшли непоміченими.

І Сенглеа, і Біргу тепер були повністю відрізані від зовнішнього світу. Сполучення було можливе лишень за допомогою гінців-пловців. На арці, що з’єднували два півострова, поспішно споруджувалися дерев’яні платформи для гармат. Самі гармати перетягувалися назад до гавані від розвалин Сент-Ельмо. Бомбардування Сенглеа та форту Сент-Мішель і західного узбережжя почалося 4 липня. Ла Валетт відповів тим, що послав на відновлення стін скованих парами мусульманських рабів. Це не мало ніякої дії на турок. Деякі з рабів стали кричати одновірцям через стіну, щоб ті припинили стріляти по своїх. Мальтійці невірно це витлумачили, вирішивши, що раби направляють турецький вогонь. Натовп збожеволівших від люті жінок накинулася на рабів, і потягнула їх з прокляттями по вулицях міста. Рабів забили камінням до смерті.

6 липня було доведено, що інформація Ласкареса вірна. В гавані з’явилося 6 великих човнів, її протягнули більш як кілометр уздовж підніжжя гори Скіберрас за допомогою биків і змазаних жиром катків. Наступного дня з’явилося ще 6 шлюпок, до 14 липня їх кількість досягла 80.

Тим часом, османське бомбардування не припинялося. Поспішність Мустафа-Паші, що не дозволяв робити перерв для того, щоб гармати остили, призвела до катастрофічних результатів. Одна гармата вибухнула, через вибух загорівся склад пороху, гігантський вибух складу підкинув у повітря 40 турецьких солдат – всі вони загинули.

Ла Валетт відповів на турецький план атакувати західний берег Сенглеа двома інженерними винаходами. Першим було спорудження понтонного моста із закритих бочок, по якому можна було швидко перекидати солдат з Біргу в Сенглеа і назад. Другим стало спорудження підводної сіті із залізних ланцюгів, що були набиті на забиті під водою корабельних мачт. Ланцюги розміщувалися у 10 – 15 метрах від лінії берега і запобігали висадці задуманого турками десанту. Турки, раптово побачивши перепону, оскаженіли. Були послані спеціальні команди пловців, які повинні були обрубити підводні стовпи. Їм назустріч послати мальтійських пловців, які повинні були цьому запобігти. У прибережній воді зав’язалася дивна битва нагих воїнів, що билися на плаву. Вода почервоніла від крові. Один турок був убитий, декілька поранені, турки відступили. Вночі турки спробували іншу тактику. Вони прив’язали до стовбурів кабелі, які у свою чергу, були прив’язані до турецьких галер. Турки сподівалися, що рухома маса корабля дозволить вирвати стовпи. Мальтійські пловці перерубали кабелі.

Між тим, на допомогу туркам з 28 кораблями і 2 тисячами чоловік прибув Хасан, зять Драгута і губернатор Алжира. Флот вважав, що армія робить недостатньо, флот звинувачував армію в бездіяльності. Мустафа-Паша, який був втомився від виникнення нових перешкод, віддав наказ про атаку.

Не зважаючи на турецький вогонь, Ла Валетту вдалося розвернути понтонний міст між Біргу та Сенглеа. По мосту в Сенглеа негайно стали перекидувати боєприпаси і горючі матеріали. Мустафа сподівався, що одночасна атака і на суші і на воді просто зімне оборону християн. Християнські дезертири розповіли мальтійцям, що паша має намір перебити всіх захисників. Тільки для Ла Валетта повинні зробити виняток – паша мав намір послати його як “дарунок” султану. Почувши це, магістр публічно поклявся, що живим у руки турок не здасться.

Штурм розпочався півгодини до світанку 15 липня. На пагорбах за Сенглеа і на Сент-Ельмо турки запалили сигнальні вогні. Алжирці скупчилися перед фортом. Їх прикривали турецькі аркебузири. На стінах стояли солдати із свіжих іспанських підкріплень маршала де Роблеса.

До західного берега почали насуватися сотні човнів. Захисники із жахом дивилися на це жахливе і чудове видовище: яничар у білих одягах і високих тюрбанах, алжирців в “одязі із золота та срібла та багряного дамаска”, що були озброєні “чудовими мушкетами Феза, скіматарами та ятаганами та чудовими луками”. Спереду плили три човни з людьми, які “були дивно одягнені і читали сури Корану”. Берегова артилерія негайно відкрила вогонь. Люди із Кораном втекли, але решта тільки сильніше махали веслами. При обстрілі загинуло багато турок, але маленька армада впевнено рухалася до берега.

На суші алжирці атакували, піднявшись з траншеї, вони “з невиданою несамовитістю” кинулися на стіну, приставляючи до неї свої розкладні драбини. Іспанці на баштах відкрили фланговий вогонь, скосивши сотні алжирців. Не зважаючи на це, сила їх удару була така, що їм вдалося захопити частину стіни. Хронікер Джиокімо Боссіо так розповідає про цей хаос: “Я не знаю, чи допоможе образ пекла змалювати цю жахливу битву. Вогонь, дим, жар, полум’я, що виривається з огнеметів, сморід, обрубки тіл, трупи, дзвін мечів, стогін, крики, грім гармат, люди, що вбивають і ранять один одного, люди, що видираються на стіни і люди, що скидають зі стін, ті що падають і ті, що стріляють”. Всі народи Середземномор’я зійшлися тут у найнеймовірніших комбінаціях: над фортецею кричали мальтійською, іспанською, турецькою, сербською, італійською, грецькою, арабською мовами. В результаті алжирцям, не зважаючи на весь їхній запал, довелося відступити. Ага яничар, однак, кинув на приступ свій резерв.

На західному узбережжі армада човнів врізалася у залізні підводні ланцюги. Турки були змушені стрибати у воду і добиратися до берега вплав. Капітан Спура, Саногуера, приготував дві мортири, які повинні бути змести турецький десант з пляжу. Турки, однак, були настільки стрімкими, що мортири не встигли вистрілити. Турки підбігли до земляного редута Спура і полізли на його огорожу. В цей час один із захисників допустив помилку при запалюванні гранати. Вона вибухнула у нього в руках, від цього вибухнув невеликий склад боєприпасів і повбивав захисників, що стояли довкола. Скориставшись замішанням, турки вилізли на парапет і встановили на ньому свій прапор. Капітан Саногуера кинувся до нього. У своїх блискучих обладунках він був прекрасною мішенню, тому його одразу застрелили, однак тіло капітана відбили захисники. Ворога було стільки багато, що захисники не мали часу користуватися аркебузами і кидали на нападників каміння.

У той час як захисники відчайдушно оборонялися і на суші і на морі, Мустафа-Паша витягнув свою козирну карту: тисяча відбірних яничар і великі човни. По плану, яничари, спеціально відібрані з тих, що не вміють плавати, повинні були просковзнути повз Спур до невеликого миса, що виступав в сторону Біргу. Там не було захисного ланцюга, палісаду на березі і стіни Спура були найнижчими саме в цьому місці. Турки сподівалися просковзнути непоміченими і несподівано зламати всю оборону західної частини Сенглеа. Паша, однак, не знав однієї важливої деталі, що мала критичне значення. З боку Біргу на березі була схована батарея, гармати якої стріляли майже попри поверхню води.

Командир батареї із здивуванням зрозумів, що туркам нічого не відомо про її існування. П’ять мортир були тихо заряджені смертельною картеччю – мішками з каменем, обрізками ланцюгів і металічними ядрами із зубцями. Затаївши дихання, артилеристи чекали, коли човни з’являться в радіусі їх стрільби. Турки були настільки збуджені, що не зауважили батарею до самого кінця, о того, як їх можна було розстріляти в упор. Град картечі полив нічого не підозрювавших турок. Дев’ять із десяти човнів затонули негайно. Той, хто не був убитий негайно, затонув. За одну хвилину турки втратили декілька сотень найкращих штурмових солдат.

Жорстока битва на західному березі, тим часом продовжувалася. Командир турок, Кандалісса Грек, запевнив солдат у тому, що яничарам вдалося захопити частину стіни форту. Це було неправдою, але підтримало турок в потрібний момент. Ла Валетт, між тим, перекинув по понтонному мосту свіжі підкріплення з Біргу. Ця контратака, яку очолив командор Саногуер, зупинила ворожий наступ. Порив захисників був єдинодушним. Навіть капелан Фра Роберто, який не носив зброю, затягнув свою рясу і побіг за військом. Побачивши їх, ага і яничари відійшли від стін. Турки тягнули із собою своїх мерців. Турецька батарея дала останній залп по підкріпленням з Біргу, багато рицарів було вбито. Ті, що залишилися живі, кинулися на допомогу своїм товаришам до Спуру. Серед них, незважаючи на категоричну заборону Ла Валетта, був дон Гарсіа, син намісника Сицілії. Його відразу вбили мушкетним пострілом.

Першими на пляжі з’явилися мальтійці. Вони обстрілювали човни з пращ і кричали: “Допомога! Перемога!”. Турки несподівано усвідомили, що форт зовсім не взятий, що Канделісса їх обдурив. Серед турок почалася паніка і вони кинулися до берега, до човнів. Декілька човнів, що стояли біля берега, були перевернуті панікуючим натовпом. Решта поквапилися відійти від берега. Турки, багато з яких не вміли плавати, заплутавшись у власному одязі, втонули, намагаючись досягнути човна.

Відчуваючи, що настав їх час, захисники висипали на берег, рублячи і колючи без розбору. Деякі турки стали на коліна, молячи про пощаду. Пощади не було. Пам’ять про Сент-Ельмо ще була свіжою. В човнах команди не знали, що робити. Для Піала-Паші головним було зберегти флот, і він поскакав на коні до берега, щоб віддати наказ про відступ. Попри нього пролетіло ядро, вибивши пашу із сідла. Паша впав на землю, отримав контузію і тимчасово оглух. Мустафа, спостерігаючи за кривавим побоїщем на пляжі, віддав протилежний наказ – підійти до берега і спасти живих. Берегова батарея з Біргу відкрила вогонь по човнах і ті відійшли.

Переможні мальтійці добивали турок і грабували мертвих, зриваючи з них багатий одяг, збираючи прикрашені золотом і сріблом ятагани і шаблі. Турки готувалися до перемоги – переможці виявили шнурки для зв’язування полонених і навіть переможні реляції, що були завчасно підготовані для відправки до Стамбулу. Турки втратили понад три тисячі чоловік. Лишень чотири турка були взяті в полон. Після короткого допиту магістр віддав їх на розтерзання натовпу. На стінах Сенглеа і в протоці лежали чотири тисячі мертвих тіл. Море виносило мерців на берег ще декілька днів.

Окопна війна

Відомість про взяття Сент-Ельмо сильно вразило всю Європу. Папа вів себе так, ніби ворог вже стояв під воротами Риму. Він наказав передавати йому відомості із Сицилії у будь-яки час дня і ночі. Пій поклявся, що він у будь-якому випадку не залишить Рим. Ла Валетт написав холодний лист дону Гарсіа. Він просив лишень 10 тисяч чоловік, які могли б скинути турок в море, тому що “більшість з них – мусор і недосвічена солдатня”.

Дон Гарсів міг відправити рятівну експедицію вже на початку серпня, однак він був зв’язаний нерішучістю Філіпа. Той, пам’ятаючи про нещастя на острові Джерба, категорично заборонив ризикувати флотом. З точки зору короля, втрата флоту була страшнішою втрати Мальти.

Після катастрофи біля Спура Мустафа залишив всі спроби взяти мальтійські фортеці з моря. Замість того він зосередився на традиційній османській тактиці облоги і вимотування ворога. Захисники і Сенглеа, і Біргу зазнавали постійних пробних атак, обстрілу, боролися з підкопами і траншеями.

Пам’ятаючи про те, що при штурмі Сенглеа з Біргу постійно надходили підкріплення, Мустафа-Паша вирішив одночасно штурмувати дві фортеці – Сенглеа і Біргу з фортом Сент-Анджело. Задіюючи в бій населення біргу, турки прагнули посварити мальтійців і рицарів. Через своїх провокаторів вони хотіли пообіцяти мальтійцям свободу і справедливе правління, якщо вони припинять боротьбу. Але Мустафа Паша погано знав мальтійців – їх любов до свободи і самоуправління поєднувалася з вірністю своїй вірі та церкві, заради чого вони неодноразово повставали проти своїх гнобителів. Пропозиція Мустафи-Паші була відкинута, а італійського солдата, єдиного, який висловив думку прийняти турецькі умови, схопили і повішали. Перед новими атаками Ла Валетт почав споруджувати нові захисні стіни в Біргу, використовуючи всіх рабів, щоб робота йшла швидше. Тих, хто відмовлявся, вбивали, неслухняним відрізали вуха.

Біргу вперше став об’єктом справжнього артилерійського обстрілу. 22 липня 14 батарей, 64 гармати почали одночасно обстрілювати і Біргу, і Сенглеа. Для очевидців здавалося, що настав кінець світу. Жителям Сицілії не потрібно було нагадувати про те, що турки штурмують Мальту – вони чули грім канонади через протоку. Ядра могли пролітати через все Біргу, пробиваючи стіни, будинки, розриваючи на шматки людей. Солдати, що сховалися за удаваною безпекою земляного редута товщиною в 21 метр, помирали від вибухів. Обстріл продовжувався п’ять діб – день і ніч попіль. Османські інженери швидко встановили слабкі місця оборони – пост “Кастілія” і східний шматок стіни, що спускався до моря. Цим місцям було надано особливої уваги в майбутній атаці.

Незважаючи на нездатність перетворити укріплення християн в гори сміття, Мустафа повинен був подолати багато труднощів. Йому заважала, у першу чергу, мініатюрність поля битви. Фронт Біргу при штурмі з суші не перевищував тисячу метрі, Сенглеа – ще менше. Байдуже скільки чоловік було у розпорядженні Мустафи, він міг кинути на штурм лишень незначну частину свого війська. Невелика кількість добре озброєних захисників на барикадах могла стримувати турецький натиск. Крім того, до Мустафи постійно доходили чутки про зосередження великих сил іспанського короля на Сицілії, і він розумів, що рано чи пізно вони прийдуть на допомогу Мальті. Жодна армія в цей історичний період не надавала такої уваги гігієні, як османська. Розміщення табору у болотистій місцевості, поблизу джерел води, на острові, який завалений трупами, під палючим літнім сонцем, призвело до розвитку епідемії дизентерії та тифу.

Мустафа намагався прорватися за стіни Сенглеа з допомогою моста з корабельних мачт. Захисникам після декількох відчайдушних спроб вдалося спалити міст. В ході боїв за міст був застрелений племінник Ла Валетта. Після цієї невдачі Мустафа вирішив пробити тунель під стіни і взірвати фортецю. Шум роботи саперів маскувався безперервним вогнем з гармат та мушкетів. 28 липня спостерігачі зауважили пробний спис, що виглядав з-під землі – турецькі сапери провіряли, наскільки близько вони знаходяться від поверхні. Захисники негайно викопали контртунелі і успішно атакували саперів вогнеметами і гранатами.

Ла Валетт успішно нівелював всі переваги традиційної турецької тактики. Після першого обстрілу Біргу для захисту вулиць і будинків почали споруджувати кам’яні стіни. Щоб захистити робітників, що відновлювали стіни редута, маршал де Роблес розтягнув на стінах корабельні паруса. Османські снайпери були змушені стріляти навгад. Турки днем засипали рови, захисники їх очищали під час нічних вилазок.

Мустафа-Паша випробував весь арсенал своєї тактики, і використав весь свій величезний трудовий потенціал. Гармати постійно пересувалися з однієї позиції на іншу. Траншеї і підкопи рилися цілодобово. Обстріли і несподівані атаки здійснювалися без всякої видимої закономірності, іноді вночі, іноді під час їжі.

2 серпня почалася загальна атака. Їй передував сильний артилерійський обстріл, в ході якого турки так підійшли до стін, що їм не зашкодив вогонь власних гармат. Прижаті до землі захисники не відразу усвідомили, що турецькі гармати стріляють без ядер.

З усіх боків турки кинулися до стін обидвох фортець. П’ять разів вони приставляли штурмові драбини і один раз проривалися всередину форта. Але кожен раз вони були відкинуті сильними контратаками. Біргу тримався стійко. Після п’яти годин бою Мустафа-Паша був розлючений тим, що прапори Св.Іоанна розвівалися над всіма бастіонами. Наступні п’ять днів пройшли в безперервних бомбардуваннях, після яких стіни Сенглеа і Біргу були практично зруйновані. Чоловіки, жінки і діти, які дотепер терпляче переносили облогу, усвідомили, що кінець наблизився і що вони не повинні сидіти і очікувати загибелі. Ряди захисників рідшали, і кожна пара рук була потрібна, щоб виконувати роботу за десятьох. Кожен робив все, що міг і вважав, що якщо він мав загинути, то краще загинути у битві. Все більше місцевих жителів приєднувалися до воїнів і виходили на стіни своїх фортів. Вони закривали пробоїни в стінах, зводили барикади на вулицях, збирали їжу і зброю, доглядали поранених. Кожен здоровий мальтієць ставав в Біргу і Сенглеа частиною гарнізону.

Протиріччя між турецькою армією та флотом посилювалися. Піала-Паша, дізнавшись про створення ударного угрупування на Сицілії заявив, що зона його відповідальності  море, і вивів флот в протоку для перехоплення можливої експедиції. Це породило деяку паніку в таборі турків, які припустили, що флот їх кинув напризволяще. Піала-Паша, однак, не виявивши ознак підготовки до висадки десанту, через кілька днів повернувся. Змагання за взяття стін фортець між флотом та армією відновилося. Моряки відносилися до нього з неприхованим цинізмом: коли Піала-Паша виходив на батарею, щоб особисто вистрілити по невірним з пушки, вони говорили один одному: “Припиніть стріляти! Не заважайте адміралу насолодитися його сієстою!”.

В Ла Валетта були свої проблеми. Оборонці свято вірили, що допомога от-от прибуде. Висадка експедиції очікувалася 25 липня – в день Святого Якова, покровителя Іспанії. В своїх листах дону Гарсіа, які приймали все більш песимістичний тон, магістр описував турецький обстріл як “пересувний землетрус” і виражав сумніви в тому, що йому вдасться протриматися ще декілька днів. На щастя для обложених, була вирішена проблема з прісною водою – в межах міста було виявлено джерело.

За межами обложених фортів продовжувалася герилья. Невеликий кавалерійський підрозділ, що базувався в Медині, робив постійні відважні вилазки. Його главою був італійський рицар Вінченцо Анастаджи, що зображений на портреті Ель Греко.

Анастаджи постійно відловлював і допитував турок. Він також уважно вивчав діяльність величезного турецького табору. На основі зібраної інформації він прийшов до висновку про те, що тили турецького табору ніяк не охороняються. У своєму листі на Сицілію він писав: “Табір не оточений ровом і турки сплять, не виставляючи вартових”. До кінця липня Анастаджи також усвідомлював, що турки готують фінальну атаку проти фортів. Він вивів свою кавалерію з Мдіни і сховав її на відстані півтори кілометри від турецького табору. Його загін чекав свого часу сім дні в сім ночей.

6 серпня іспанський солдат Франциско де Агуляр, заявивши, що він “йде на полювання на невірних”, дезертирував в табір Мустафа-Паші. Це було сильним ударом для Ла Валетта. Франциско вважався досвідченим воїном, він часто приймав участь у військових нарадах і обговореннях, був знайомий зі всіма деталями плану оборони і міг визначити її слабкі точки. Ла Валетт почав негайно готуватися до неминучого штурму.

Всю наступну ніч продовжувався жорстокий артилерійський обстріл двох фортів. Мустафа-Паша спустошив табір та кораблі, зібравши всіх, хто може тримати в руках зброю. Людей перевозили на баржах через гавань і висаджували на схід від Біргу. За годину до світанку Мустафа-Паша і Піала-Паша почали одночасну атаку. Проти Сенглеа було кинуто 8 тисяч чоловік, проти Біргу – 4 тисячі.

Туркам під проводом Піала-Паші вдалося вийти на залишки укріплень поста Кастілія і встановити на парапетах свої прапори. Почувши про це, Ла Валетт негайно направив на допомогу невелике мобільне угрупування, що стояло в резерві на центральній площі. Ла Валетт одягнув шолом і схопив піку, закричавши: “Це – день смерті!” і кинувся на турок.

Туркам на деякий час вдалося укріпити на стінах особистий прапор султана, за який негайно розвернулася битва. Християнам захопити штандарт не вдалося, але вони порубали древко прапора і збили золотий м’яч, що його прикрашав. Турки забрали наполовину спалений султанський прапор до свого табору.

Кожна відбита християнами турецька атака змінювалася новою хвилею. Основні командири з обох сторін приймали участь в битві. Мунатонес, герой “тунельної війни” був поранений і помер через декілька днів. Алі Портуш Бей, губернатор Родоса, був убитий. Ла Валетт був поранений в ногу, і лишень після цього його вдалося вивести з поля битви.

Ані Мустафа, ні Піала не були готові зупинитися. Відступавших турок заганяла назад на стіни військова поліція, що стояла в тилах. Оборона сильно ослабла: захисники билися 9 годин без перерви. Османські командири відчували, що кінець близький. Коли рицарі і солдати почали відступати, турецькі війська очолив сам Мустафа-Паша. І раптом, без всякої видимої причини і без всякого попередження атака припинилася. Раптом турки повернулися і побігли з траншеї, що оточували пост Кастилія. Те саме зробили і ті, що штурмували Сенглеа. Захисники розстрілювали втікачів в спину. Ніхто не міг зупинити втечі. Мустафа-Паша був вражений не менше Ла Валетта. Він поскакав до відступаючих, коли зі стін Біргу мальтійці вигукували “Перемога і допомога!”.

Чутки про те, що дон Гарсіа висадився і палить османський табір, розповсюдилися з дивною швидкістю. І дійсно, з табору піднімалися чорні клуби диму. Однак Дон Гарсіа не висадився на Мальті. Османський табір був атакований невеликим кавалерійським загоном Анастаджі, що складався з рицарів і мальтійської міліції. В загоні, було не менше ста чоловік. Дочекавшись слушного моменту, вони напали на табір, перерубавши вартових і поранених, підпалили тенти і склади з припасами і відступили в Мдіну до того, як Мустафа-Паша встиг зрозуміти, що відбувається.

Мальта вижила 7 серпня тільки завдяки цьому щасливому удару Анастаджи. Доля острова висіла на волоску. По вулицям Біргу пройшла вдячна процесія, люди плакали. Однак їх настрій погіршився після того, к вони побачили стан зовнішніх укріплень. По місту поповзли слухи про те, що рицарі закриються в замку Сент-Анджело і кинуть населення напризволяще. Ла Валетт розпорядився відвезти всі ікони і цінне церковне майно в замок, закрити і підняти підвісний міст. Він дав всім зрозуміти, що втечі рицарів не буде.

Наступного дня Мустафа-Паша вирішив розібратися з Мдіною і знищити її кавалерію. Крім того Мдіна потрібна була для можливої зимівлі на острові як база атакуючих. Цим, звичайно, потрібно було займатися на початку облоги. На Мдіну відправили великий піхотний підрозділ на чолі з Піала-Паша. Побачивши турок, кавалерія Мдіни кинулася до бою, однак досягла великого турецького підрозділу і прорвалася в місто, втративши понад 30 чоловік.

Піала-Паша у повному бойовому порядку підійшов до міста. Він із здивуванням побачив на стінах багато солдат, що негайно відкрили по наступаючим вогонь. Турки вважали, що Мдіна погано укріплена, однак укріплення фортеці виявилися добротними, а кількість захисників стала неприємним сюрпризом. Піала-Паша не привіз із собою облогових гармат. Зваживши всі за і проти, він вирішив відступити. В турок не було лишнього часу і енергії щоб займатися ще одним штурмом. “Армія” на стінах з полегшенням здихнула – у більшості це були одягнені в солдатську форму жінки і діти. Похід турок на Мдіну дало рицарям тижневу відстрочку, а Ла Валетт відправив нове послання Дону Гарсіа. Він закликав негайно надіслати допомогу. Магістр писав, що цей лист може бути останнім і змалював жахливе становище Мальти, повідомив, що війська слід висаджувати в Мелісі, на західному березі Мальти, щоб не бути поміченими турками з Великої Гавані і Марсамшетта.

Те, що розповіли Мустафа-Паші взяті під Мдіною полонені, його зовсім не порадувало. На острів щойно висадився один із найдосвідченіших капітанів іспанського флоту, дон Салазар. Дон Гарсіа серйозно готувався до експедиції і місія дона Салазара говорила про те, що допомога обложеним може прийти у будь-який момент. Про нарозування іспанських сил також говорили полонені, захоплені Піала-Пашою на березі Сицілії 17 серпня. Мустафа-Паша спробував зламати мораль обложених провокацією. 18 серпня 30 османських галер вночі відійшли від берега. На них посадили багато солдат, яких переодягнули в нову яничарську форму. Зранку галери урочисто увійшли до бухти. “Свіже підкріплення” було зустрінуло урочистим салютом.

Протягом всього серпня продовжувалася окопна війна довкола Кастилії. Маршал де Роблес був убитий пострілом в голову. Захисники змазували свої кулі жиром, які, пробивши тіло турка, також підпалювали його пишний одяг. Турки вперто намагалися витягувати своїх мертвих з поля битви і ставали мішенями для снайперів. Ла Валетт заборонив гарнізону робити те саме – в нього залишилося надто мало людей.

З 16 по 19 серпня Біргу сильно бомбардувався артилерією. Яничари відмовилися підніматися з траншей, якщо їх особисто не поведе Мустафа. Він не був боягузом і очолив атаку. Для створення більшого ефекту в яничарський одяг переодягнули слуг, пообіцявши їм підвищення, якщо вони будуть добре битися. Нічого не допомогло, атака захлинулася. З голови паші відстрелили тюрбан, а сам він, контужений, впав на землю. Паша почав забирати запас пороху у флоту. Ла Валетт розпорядився воювати всім раненим, що здатні ходити. Обидві сторони були на межі виснаження.

Тим часом Мустафа Паша на 18 серпня готував черговий штурм. Він вирішив атакувати тільки Сенглеа. Якщо Ла Валетт почне посилати підкріплення, то поступово ослабить гарнізон Біргу. Ще турецький командувач планував вести активні саперні роботи проти потужних бастіонів Біргу з метою взірвати стіни у несподіваний момент. Крім того він наказав споруджувати великі облогові башти з перекидними мостиками, за допомогою яких його бійці повинні були вийти на бастіони.

18 серпня почався штурм Сенглеа, однак Ла Валетт відмовився посилати резерви з Біргу. Коли Мустафа побачив, що Ла Валетт не потрапив у пастку, за його наказом взірвали Кастильський бастіон, вибух зруйнував частину стіни. Після вибуху війська Піали-Паші захопили частину бастіону і приготувалися до атаки міста. У цей момент магістр знаходився у башті ратуші на головній площі Біргу. Звідси він міг контролювати все, що відбувалося, але зараз була потрібна його особиста участь. Ла Валетт одягнув шолом, взяв піку і закликав своїх людей йти за ним до Кастільського бастіону. Присутність семидесятирічного магістра, який веде декілька рицарів у битву, негайно призвела до того, що до нього приєдналося багато міщан.

У першому зіткненні на руїнах бастіону магістра поранила у ногу граната, однак Ла Валетт відмовився залишати битву. Декілька рицарів і натовп міщан, озброєних камінням, вибила здивованих турків з міста. І тільки коли були скинуті турецькі знамена з бастіону, Ла Валетт дозволив перев’язати свою рану. Вночі турки знову атакували. Турецькі кораблі розпочали обстріл, Мустафа Паша розумів, що сил захисників надовго не вистачить. Ла Валетт також це відчував – резервів не було, припаси закінчувались, не було навіть води, запаси якої поповнювали тільки після нечастих дощів. Всі, хто залишався на ногах, билися, хоча від укріплень мало що залишилося. Коли закінчилися ядра для гармат, використовували турецькі, які збирали по місту після обстрілу. Коли турки підвезли облогові башти до стін, команди мальтійських робітників змогли їх зруйнувати. До рицарів і солдат, як билися на стінах, приєдналися жінки і діти.

Вітер заходу

Трамантона – “вітер заходу” формується в Альпах і несе сильні дощі через всю Італію в Центральне Середземномор’я. Він є першою ознакою швидкої зими. За три з половиною місяців бухта Мальти перетворилася в апокаліптичну пустелю. Турки сумно сиділи в наповнених водою окопах. Християни сховалися за саморобними барикадами. Лінія фронту була відзначена простреленими прапорцями і головами ворогів, що були насаджені на піки. До кінця серпня не менше як 10 тисяч чоловік загинули в умовах екваторіальної спеки. Незважаючи на титанічні зусилля турок ховати своїх мерців, поле бою було сповнено роздутими трупами. Над Мальтою висів важкий сморід трупів і порохового диму.

23 серпня військова рада прийшла до висновку про те, що можна залишити Біргу і перейти в форт Сент-Анджело. Місто повністю було зруйновано ворожими гарматами і подальший опір здавався неможливим. Але Ла Валетт відкинув цю пропозицію, він вважав, що Якщо Біргу залишити, Сенглеа і Сент-Мішель також впадуть і це буде кінцем Мальти та Ордену. Крім того, форт Сент-Анджело не міг вмістити жителів Біргу і вони автоматично потрапляли до ворогів. Магістр заявив, що не залишить жодного мальтійця на милість турок. Якщо рицарям і мальтійським чоловікам і жінкам судилося померти, вони помруть разом. Жоден з членів ради не зміг відповісти на такий аргумент, їх мовчання означало, що рішення прийняте. Щоб підтвердити своє рішення, Ла Валетт сказав: “Ні, брати, є тільки одне місце, де ми повинні залишитися і битися. Тут ми або повинні будемо разом загинути або з Божою допомогою вигнати наших ворогів”.

Християни відчували, що ще одна атака і з ними буде покінчено. Знову розповсюдилися слухи про те, що рицаря закриються в замку Сент-Анджело. 25 серпня Ла Валетт наказав взірвати міст, що веде до замку. Анастаджи писав: “Наші люди здебільшого мертві. Стіни рушилися і можна бачити, що відбувається в місті. Існує небезпека того, що нас просто зімнуть наступною атакою, але про це ніхто не говорить.

Обложених і атакуючих у деяких місцях розділяли лишень декілька метрів. Франциско Бальбі писав: “Ми були так близько, що могли потиснути туркам руки”. В деяких місцях розвинулося небезпечне відчуття бойового братства і спільного страждання. Яничар приніс християнам гранат та огірки, завернуті в хустину. Йому віддячили паляницею із сиром.

Турки страждали від дощу більше, ніж християни. Ла Валетт встиг надати своїм людям трав’яні матраци, щоб вони укривалися від води. Мустафа-Паша боровся з приступами відчаю. На військових нарадах турки ламали голови над старими питаннями: чи можна залишатися зимувати, чи прийде на допомогу Ла Валетту дон Гарсіа? Дощі, з іншого боку, надали Мустафі можливість атакувати, не боячись відповідного аркебузного вогню і вогнеметних снарядів противника.

Відомості про нещастя на Мальті та героїзм її рицарів швидко поширилися по Європі. Всі дивувалися і захоплювалися ними, але ніхто не хотів допомогти. Велика “заслуга” в цьому належала віце-королю Сицилії, який, не зважаючи на всі обіцянки, які він дав Ла Валетту, надсилав йому лишень невеликі загони. З погіршенням становища при дворі віце-короля розгорнулася дискусія, причому деякі взагалі були проти надання якої-небудь допомоги, навіть якщо Мальту доведеться віддати туркам. Аргументом було те, що рицарі не були підданими іспанського короля Філіпа ІІ і, отже, не повинні були розраховувати на його допомогу. Інші казали, що рицарів у свій час вибили з Родоса, коли жоден християнський монарх їм не допоміг і нічого очікувати, що іспанський король повинен зараз це зробити. Дон Гарсіа, однак, не погоджувався з такими аргументами. Він вважав, що Мальта була іспанським подарунком для рицарів у важкі для них часи, він переконував всіх, що Сицилія перебуває під загрозою з усіх боків. Турки загрожують з півночі з Белграда і Угорщини, весь схід захоплений мусульманами, захід блокований французами – союзниками турок. Залишається тільки південь, де вирішується доля Мальти. Якщо острів впаде, то, без всякого сумніву, стане плацдармом для вторгнення на Сицилію. Цей аргумент раніше ніколи особливо не турбував віце-короля, однак у світлі героїзм мальтійців, він тепер відчував провину. Через це він надіслав Ла Валетту повідомлення, в якому обіцяв до кінця серпня надіслати 24 галери і 14000 солдат. Але Дон Гарсіа не розумів, що мальтійцям потрібно ще дожити до цього часу.

30 серпня весь день ішов дощ. Мустафа кинув на прорив всі сили. Ла Валетт особисто очолив оборону зруйнованих стін. Магістр розпорядився дістати з арсеналу старовинні арбалети, які можна було використовувати не дивлячись на погодні умови. Дощ був настільки сильний, що турецькі лучники не могли стріляти з луків. В критичний момент дощ припинився і захисники змогли відкрити вогонь по нападниках.

Наступного дня християни з хвилюванням чекали нової атаки. Але вона не відбулася. Бальбі пише про це: “Вони були так само виснажені, як і ми”. Облога завмерла, і Мустафа знав, що він досяг точки, після якої повернення не буде. Він пообіцяв свободу рабам і ранг офіцера яничарам, але це нічого не змінювало – облога зав’язла.

На Сицілії дон Гарсіа на початку серпня зібрав 11 тисяч солдат і 80 галер. Він чекав тільки наказу короля Філіпа. Основне ядро війська дона Гарсіа складали бойові іспанські ветерани – пікінери і аркебузири. До них приєдналися невеликі загони рицарів св.Іоана і шукачі пригод із всієї Європи. командиром був призначений дон Альваре Санде, комендант гарнізону Джерби, який був викуплений із стамбульського полону, і знаменитий кондотьєр Асканья делла Коргна.

Кондотьєр був звільнений був звільнений з тюрми спеціальним папським декретом. В тюрмі він сидів за вбивства, зґвалтування і рекет.

Дон Гарсіа отримував повні відчаю повідомлення з Мальти. 22 серпня комендант Мдіни писав: “400 чоловік ще живі. Не втрачайте жодної години”. Філіп, однак, продовжував вичікувати. Як тільки дон Гарсіа отримав наказ, він негайно розпорядився вийти в море, але з умовою від короля: “Не може бути і мови про жодну сутичку з османським флотом. Спроба порятунку може бути здійснена лишень при умові, що немає ніякого ризику для галер”. Після тривалих обговорень, було прийнято рішення посадити солдат на 60 найкращих галер і прорватися до Мальти із заходу. Для того, щоб заплутати противника, було вирішено зробити вигляд, ніби іспанці мають намір іти до Тріполі.

Флот вийшов із Сіракуз зі східного узбережжя Сицілії 25 серпня і відразу потрапив у шторм, після якого був викинутий в Трапані, на східному узбережжі Сицілії. Це був тільки початок кошмарного тижня, протягом якого рятівна експедиція пропускала терміни висадки, обійшла довкола Мальти, де її помітив османський флот і знову вернулася до берегів Сицілії.

Після того, як 26 серпня шторм стих, було вжито запобіжних заходів: півні на кораблях перебиті, команди повинні були віддаватися голосом, а не звичним свистком, гребцям забороняли піднімати ноги, щоб не гриміли ланцюгами. Флот повинен був тихо просковзнути через 45-кілометрову протоку, але несподіванки не вийшло – корсар Улуч Алі помітив флот ще 3 вересня.

Хоч становище захисників ставало безнадійним, всі зусилля турок були марними. Більше за всіх тривожився Мустафа Паша, боячись стати перед султаном з рапортом про поразку. Він намагався знайти вихід з ситуації, але бачив, що подальша облога була проблематичною. Кораблі, що перевозили необхідні припаси, були захоплені на шляху до Мальти сицілійськими галерами, і тепер муки вистачало лишень на 25 днів. Закінчувався порох і доводилося зменшувати заряди для гармат. Великою проблемою ставали епідемії, які вже не контролювали і які косили багато людей. Тому доводилося застосувати всі військові хитрощі.

Проти бастіонів Біргу були кинуті облогові машини, однак мужність мальтійських робітників, яких вели рицарі Кларамон і Гуарес де Перейра, врятувала ситуацію. Вони вибралися через стіну бастіону по перекинутому місточку і захопили башту, перебивши турок. Мальтійці не зруйнували башту, а встановили на ній гармати і почали стріляти по ворогу. Мустафа Паша наказав підвести міни під стіни Біргу, але мальтійські робітники вели зустрічні тунелі, часто підкопи руйнувалися і ховали під собою і ворогів і своїх. Незважаючи на те, що захисники продовжували битися і використовували всі засоби, щоб не пропустити турок, всім було зрозуміло, що це останні зусилля і кінець був близьким. В рядах захисників залишилося трохи більше як п’ятсот рицарів, воїнів і ополченців, всі були пораненими, від втоми ледь трималися на ногах, а нападники мали біля п’ятнадцяти тисяч яничар і солдат. Навіть мужність захисників була недостатньою, спасти їх могло лишень чудо.

5 вересня захисники Мальти зауважили раптову зміну у стані турок. Бальбі писав: “Вони продовжили сильно бомбардувати форт і Сент-Мішель і пост Кастілія, але ми виявили, що вони почали грузити на кораблі свої речі і свої гармати”. Так само, як і розгрузка в травні, загрузка була пекельною роботою. Особливі проблеми робили гігантські мортири. В одної зламалися колеса, і її довелося кинути, інша впала в море. Деякі корсари кинули все і поплили в Тріполі, щоб запобігти подальшим втечам, було наказано закрити бухту. Вночі 6 серпня провіряючи тишу з ворожих траншей, декілька мальтійців пройшли на ворожі позиції. Вони були порожніми – турки, побоюючись неминучої атаки дона Гарсіа, відвели все військо на галери.

Між тим паші сиділи в шатрі Мустафи і обговорювали, що робити. Мустафа отримав ще один грізний лист від султана. Лист до нас не дійшов, але його зміст був такий: турки не могли вернутися без захоплення Мальти. Паші впали в глибоку депресію. Мустафа меланхолічно зауважив, що природа його пана настільки жахлива, що всіх їх очікує “найстрашніший і мізерний кінець”. Піала-Паша заперечив, що Сулейман є “найрозумнішим із всіх султанів”, і що він зрозуміє, що військо доклало надлюдські зусилля заради захоплення Мальти. Погода зіпсувалася, необхідно врятувати флот, поставити під загрозу флот зараз – це приректи всю турецьку експедицію на вірну загибель. Мустафа проголосив, що він готовий померти в ще одній, останній завтрашній атаці.

Мустафа, однак, вже психологічно був готовий до неминучого. Роскішний галеон головного євнуха гарему, захоплення якого стало однією з причин всієї кампанії і повинен був вернутися з тріумфом до Стамбулу, стояв у внутрішній гавані. Тепер Мустафа в віддав наказ потопити його артилерійським обстрілом. Ла Валетт, однак, почувши перші постріли, наказав прив’язати галеон до причалу тросами. Корпус корабля був пробитий османськими ядрами, але він залишився на плаву.

7 вересня погода знову змінилася. Над Мальтою стояла страшна жара. Солдати не могли спати всю ніч. На ранок турки висунулись на передові позиції. Мустафа вирішив зібрати в один кулак всі свої сили. Ескадрон галер Улуч Алі був виведений зі спостережної позиції в бухті Сент-Поль. Завдяки цьому через дві години флот дона Гарсіа увійшов до бухти Мелліеха, що примикав до бухти Сент-Поль. Це був фінальний удар долі Мустафа-Паші. 10 тисяч чоловік висадилися на берег, не зустрівши жодного опору.

У 14 кілометрах від місця висадки захисники на руїнах Біргу та Сенглеа очікували нових атак. День, однак, починався незвичайно: з турецьких окопів доносився незрозумілий шум, який подібний на гудіння рою бджіл. Яничари і сипахи сперечалися про те, кому першими іти в атаку. Зі своїх барикад вражені захисники дивилися на те, як турецьке військо раптом встало з окопів і почало відходити. Одночасно з руїн Сент-Ельмо прогримів гарматний постріл – сигнал османському табору. В бухту заплив човен, з неї вискочила людина в розкішному одязі. Він поскакав до шатра Мустафа-Паші, причому так поспішно, що коли кінь впав, людина продовжила бігти до паші, посланець повідомив про прибуття десанту Дона Гарсіа.

Ла Валетт був негайно проінформований про прибуття підкріплень, але коли він дізнався про те, що їх всього було 8000, по подумав, що така кількість буде недостатньою для того, щоб вигнати турок. Його непокоїло, що Мустафа Паша також зможе дізнатися про це, і тому Ла Валетт дозволив втекти одному з мусульманських рабів, щоб той доніс турецькому головнокомандуючому про прибуття 16000 християнських військ. Мустафа Паша отримав це повідомлення і це співпало з рішенням Дона Гарсіа відплисти на Сицилію після висадки військ. Перед тим, як вийти у відкрите море, його галери пройшли перед Великою Гаванню і тричі просалютували форту Сент-Анджело. В гарнізону форту це викликало радість, а в Мустафи-Паші глибоке розчарування, оскільки його флот виявився нездатним атакувати кораблі віце-короля. Після всіх попередніх лих, прибуття сицилійських військ стало останньою краплею і Мустафа-Паша вирішив залишити Мальту.

Весь табір прийшов у стан дикого збудження: турки тепер знали про висадку десанту дона Гарсіа. Вони почали погружати припаси і зброю на кораблі “з дивовижною швидкістю”. Все військо відійшло до гори Скіберрас і було зайнято на погрузці. Невеликий ар’єргард був поставлений для того, щоб попередити вилазки з Біргу та Сенглеа.

Ла Валетт, однак, вилазок не робив. В Біргу почалося стихійне святкування. Місто стало свідком масових емоцій. Люди ставали на коліна, простягали руки до неба і дякували Богу. Рицар Веспасіано Меласпіна вийшов на міську стіну і почав читати молитву Te Deum, однак його негайно вбив османський снайпер. Вночі в Біргу була незвичайна тиша після декількох місяців безперервного бомбардування. Лишень здалеку було чути, як турки грузять на кораблі свої гармати.

Зранку радісно задзвонили дзвони церкви Св.Лаврентія, сповіщаючи вістку про перемогу. Це був день свята Різдва Пресвятої Богородиці, і мальтійці вірили, що вона допомогла їм. Ворота відчинилися і народ зміг виходити за межі мурів. Але в рицарів були ще справи. Ла Валетт наказав воїнам у двох фортецях обстріляти з гармат турецький флот, що залишав Велику Гавань. Коли бомбардири здійснили свої останні залпи по ворогу, вони приєдналися до інших рицарів, солдат і мальтійців, що зібралися в Біргу, щоб подякувати Богові і проспівати гімн Te Deum (Тебе, Бога, хвалимо). Вулиці міста залишалися заваленим гарматними ядрами, різноманітними уламками, військовим сміттям, ніби підкреслюючи, через що жителям довелося пройти.

Сили дона Гарсіа зайшли в Мдіну для ночівлі. В ніч на 9 вересня з десанту дона Гарсіа дезертирував моріско – іспанський мусульманин, який прийняв християнство. Прибігши в османський табір, він розповів пашам, що експедиція, насправді, не така вже і страшна, військо нараховує не 10, а 6 тисяч чоловік, вони втомлені тижневим морським переходом, їжі не вистачає, іспанське командування і мальтійці сперечаються про те, хто повинен взяти на себе верховне командування.

Це дало можливість Мустафі ще один шанс випробувати долю. Вночі 11 вересня з галер зійшли 10 тисяч турок. У бойовому порядку вони рушили на північ, з надією завдати вирішальної поразки рятівній експедиції. Однак про плани паші захисникам Біргу розповів сардинський ренега. Мальтійські розвідники уважно слідкували за рухом турків. Піала-Паша вивів свій флот з основної гавані і зайшов до бухти Сент-Поль. Захисники Біргу і Сенглеа негайно видерлися на руїни Сент-Ельмо і встановили там прапор Ордену.

Ла Валетт надсилав термінові повідомлення до Мдіни про турецький наступ. В іспанців було два дня на відпочинок і відновлення сил. Основу війська складали ветерани війн у Фландрії, вони звикли до бою у відкритому полі і в чіткому бойовому порядку. Іспанським та італійським командирам заледве вдавалося стримувати своїх солдат, які стали дуже збудженими при виді турок. Особливо в бій рвалися 200 мальтійських рицарів, які були розчаровані, що їм не вдалося допомогти братам в обороні фортець. Обидві сторони усвідомлювали стратегічну важливість пагорба, що височів над Мдіною. Обидва війська з двох боків попрямували до вершини. Іспанці виграли ці перегони, вони розвернули королівські знамена і напали зверху на турок. Ті намагалися оборонятися, але їхні ряди були скошені аркебузирами та лучниками. Гарнізон Мдіни ударив з флангу. Сонце стояло в зеніті, освітлюючи останню жахливу помилку Мустафи. Бальбі писав про цю останню битву: “І християни, і турки заледве стояли на ногах, виснажені жарою і спрагою, багато померли”.

Турки, виснажені чотиримісячною облогою, не витримали. Іспанське військо виявилося більшим, ніж говорив зрадник-моріско. Свіжі іспанські підрозділи пікінерів пробили лінію оборони османських аркебузирів. Мустафа-Паша, у спробі запобігти відступу, прискакав на передню лінію і вбив свого коня, демонструючи, що відступу не буде. Це вже нічого не дало – його військо, кидаючи зброю, втікало до моря, тріумфальний наступ християн було неможливо зупинити. Асканьо був поранений, під доном Альваро вбили коня. Мустафа прислав гінця до флота, з вимогою підвести кораблі ближче до берега і відкрити вогонь для прикриття відступу.

Безводні схили, що ведуть до берега, перетворилися в сцену кривавої бойні. Було так спекотно, що люди з обох боків падали з ніг та помирали. Іспанці, однак, були свіжіші та сильніші. Пам’ять про Сент-Ельмо ще не зажила і було віддано наказ не брати полонених. Турки в паніці кидалися в лагуну, до рятівних шлюпок, іноді в таких кількостях, що шлюпки не витримували, переверталися і тонули. Мальтійці та іспанці продовжували нещадно добивати турок в лагуні.

Галери розвернулися в бойовий порядок, готові до обстрілу берега. Асканьо і дон Альваро наказали своїм людям відійти. Військо стояло на високому березі. Солдати, вимотані і зневоджені, дивилися на відступаючий турецький флот. Берег був вкритий тюрбанами, ятаганами, щитами і невідомою кількістю мерців. Бальбі писав: “В цей момент ми не могли точно назвати кількість убитих, але тіла втонулих продовжували вспливати ще два або три дні. Такий великий сморід був у бухті, що до неї декілька днів ніхто не міг наблизитися”.

З настанням темноти галери знову підійшли до берега, взяли запас води і відплили – корсари в Північну Африку, імперський флот – до Стамбулу, назустріч султанському гніву. Армія вторгнення втратила в ході боїв не менш, як половину солдат. Позаду залишився вщент розбитий острів – “сухий, пограбований і зруйнований”. З 8000 захисників залишилося лишень 600, що були здатні стояти на ногах. Втрати нападників були вражаючими – із 50 тисяч чоловік турки втратили понад 35 тисяч, залишили на острові багато зброї, гармат і спорядження, у них було знищено багато суден, турецький відступ став втечею переможених. По всій Європі – від Риму до Лондона били дзвони. Вперше за сорок років правління Сулейман був зупинений на Середземному морі. Редут Європи витримав і спас її від неминучого вторгнення. Мальта вистояла завдяки суміші віри, залізної волі та Божої допомоги. 11 вересня, день турецької втечі з Мальти, став символом християнського опору, демонстрацією того, що натиск централізованого, високорозвиненого і цілеспрямованого ісламського експансіонізму можна зупинити.

Вся Європа святкувала мальтійську перемогу над турками. Дзвони дзвеніли в церквах від Палермо до Парижа і навіть у Лондоні, де архієпископ Кентерберійський наказав святкувати шість тижнів. Острів тепер називався Островом Героїв і Оплотом Віри. На Ла Валетта посипалися нагороди. Філіп ІІ нагородив його багато прикрашеним мечем і кинджалом. Папа Пій V послав Ла Валетту кардинальську шапку, від чого той хотів відмовитися, оскільки весь час він присвячував управлінню Орденом. Але він все ж отримав кардинальське звання без всяких додаткових зобов’язань по відношенню до Ватикану. Місто Сенглеа отримало назво Інвікта (“Непереможна”), а Біргу – Вітторіоза (“Переможниця”), ці назви існують і зараз.

Але вигляд двох зруйнованих міст, спалених сіл наводили на думку, що рицарям слід залишити Мальту і повернутися на Сицилію. Про що Ла Валетт не хотів і чути, і він був не єдиним, хто вірив, що Велика Облога вирішила питання про те, де буде дім Ордену. Рицарі не змогли втриматися в Палестині, залишили Кіпр, потім були вигнані з Родоса, але тепер перемога над турками на Мальті підтверджувала, що острів стане їх постійною фортецею у боротьбі проти ісламу. В цей час Орден змінив свою назву і став Суверенним Воєнним Орденом Госпітальєрів Св.Іоана Єрусалима, Родоса і Мальти. Його члени відтепер називалися Мальтійськими рицарями.

Сучасна карта Валетти

Сучасна карта Валетти

Не зважаючи на перемогу, над Середземномор’ям висіла атмосфера поганих передчуттів. Мальта лежала в руїнах, населення виснажене, лишень небагато з рицарів могли знову взяли зброю до рук. Взимку 1565 року всі були впевнені, що османський флот ось-ось знову з’явиться на горизонті. В одному з донесень із Стамбула говорилося: “Султан віддав наказ, щоб 50 тисяч гребців і 50 тисяч солдат були готовими до середини березня”. Часу на збір солдат і грошей не було. На горі Скіберрас почалися роботи зі спорудження нової цитаделі, яка була названа на честь магістра Валлеттою. Фортецю будував надісланий Папою архітектор Франческо Запалеллі. Ла Валетт помер 21 серпня 1568 року. Він похований в Соборі Св.Іоанна в Валетті. На надгробному камені напис: “Тут лежить Ла Валетт, що заслужив вічну славу. Він – пострах Азії та Африки, він – щит Європи, він прогнав варварів своїм святим мечем, він перший похований у своєму улюбленому місті, засновником якого він є”.

Мустафа і Піала, проявивши розумну обережність, послали погані відомотсі попереду флоту. Флот зайшов до бухти Золотого Рогу вночі. Коли слухи пошилирися по Стамбулу, місто охопив загальний траур: “Християнин не міг безпечно вийти на вулицю, турки відразу його закидували камінням. Всі сумували – хто по брату, хто по сину, хто по чоловікові чи знайомому”. Реакція Сулеймана була надзвичайно стриманою. Обидва паші залишилися жити. Мустафа втратив свій пост, але Піала вже наступного року очолив флот, що грабував італійське узбережжя. Гнів Сулеймана був сильним, він не знаходив собі місця і кричав: “Я не послав туди своїх найкращих офіцерів! Наступного року я, Султан Сулейман особисто попливу і розгромлю проклятий острів!”. Сулейман проявив особливу чуйність до яничар, він розпорядився, щоб “ті, хто воював на Мальті, були підвищені у званні і отримали деяку грошову нагороду”. Згадка про Мальту була негайно видалена з імперських хронік, залишилася турецке прислів’я “Мальта йок” – Мальти немає”. Після невдачі на Мальті турки робили рейди на італійське побережжя, але основні операції перемістилися на сушу, в Угорщину. В середині версня впала угорська фортеця Сцигетвар, гарнізон якої тримався так само стійко, як і гарнізон Сент-Ельмо. Султан помер 5 вересня, коли Сцигетвар ще тримався.

Декілька годин перед смертю він роздратовано писав: “Труба цієї халупи ще димиться і барабанний бій великого походу ще попереду”. Цей вираз став заключним віршем у житті великого султана, чия кар’єра почала взяттям Белграда. Слова говорять про розчарування і відчуття поразки. Сулейман помер у 50 кілометрах від Мохача, де він розгромив угорців у 1526 році. Неважно, скільки островів було завойовано, скільки цитаделей було зруйновано – мрія про всесвітню ісламську імперію не здійснилася завдяки перемозі християнських сил на Мальті, яка у свою чергу вистояла завдяки пожертві воїнів у невеликій фортеці Сент-Ельмо. Мрія оборонців Мальти про останній бій та останню фортецю здійснилася, Османська імперія почала занепадати, кульмінацією цього занепаду стала поразка турків під Віднем у 1683 році.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *