Археологія та стародавня історія Київської області

Панорама давнього Києва

Панорама давнього Києва

Археологічні пам’ятки є основним джерелом для вивчення далекого минулого України. На території Київської області зосереджено численні археологічні пам’ятки: стоянки, поселення, городища, могильники, кургани, змійові вали та скарби, що належать до різних історичних епох, починаючи з давньокам’яного віку й закінчуючи пізнім середньовіччям.

Археологічні дослідження Київщини

Дослідження археологічних пам’яток Київщини триває понад 150 років. У дореволюційні часи археологічні розкопки проводилися, головним чином, за рахунок приватних осіб і мали випадковий характер. Найвизначнішими дослідженнями тих часів були роботи одного з основоположників археологічної науки в Україні В.В.Хвойка, який відкрив нові археологічні кульутри (трипільську, черняхівську, зарубинецьку та інші) і дослідив велику кількість визначних пам’яток.

Софійський собор

Софійський собор

У роки в радянський час археологічні дослідження Київщини проводилися систематично. Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК), а згодом Інститут археології АН УРСР, у співдружності з інститутом археології АН СРСР здійснювали систематичні польові дослідження археологічних пам’яток Київщини. В 1946 році під керівництвом академіка Єфименка П.П. (колишнього директора Інституту археології АН УРСР) організовано багаторічну експедицію «Великий Київ», метою якої було виявлення та дослідження археологічних пам’яток Київщини. Значний вклад у вивчення пам’яток минулого внесли археологічні експедиції, організовані у зв’язку з новобудовами Київської, Канівської та Чорнобильської ГЕС, а також археологічні розвідки, організовані обласним Товариством охорони пам’ятників історії та культури. На території Києва проводить роботу постійнодіюча археологічна експедиція.

Києво-Печерська Лавра

Києво-Печерська Лавра

Серед досліджених пам’яток Київської області найвизначнішими є палеолітичні поселення у Фастові та селі Добранічівка (Яготинський район), поселення доби міді в урочищі Коломийщина поблизу Трипілля, могильник пізньотрипілської культури неподалік села Софіївка (Бориспільський район), скіфський курган поблизу села Глевахи (Васильківський район), Трахтемирівське городище скіфського часу, ранньослов’янське поселення металургів у селі Лютежі (Вишгородський район), могильник біля села Черняхів (Кагарлицький район) та давньоруські міста у селі Ржищів (Іван-гора), Білгородці (Києво-Святошинський район), місті Переяслав-Хмельницькому, а також у селі Комарівці цього ж району. Систематично досліджуються змійові вали.

Дослідження археологів на території Київської області дають змогу висвітлити соціально-економічний та культурний розвиток стародавнього населення цієї території. Археологічні матеріали Київщини зберігаються у фондах Інституту археології АН України, Державному історичному музеї України та Київському державному університеті імені Т.Г.Шевченка. Чимало археологічних знахідок зберігається в районних та шкільких музеях області.

Значну роль в охороні археологічних пам’яток відіграє Українське товариство охорони пам’ятників історії та культури. Розкопувати та досліджувати пам’ятки дозволяється лише фахівцям-археологам на основі спеціальних документів. Кримінальний кодексу України передбачено покарання осіб, які б навалилися нищити пам’ятки.

Всього археологічних пам’яток налічується біля 1700, однак їх набагато більше, оскільки не враховано відкриття останніх років. Крім того, багато археологічних пам’яток ще не відкрито.

Під археологічною культурою в науці розуміють археологічні пам’ятки, поширені на одній території, що належать до одного часу та мають загальні риси матеріальної культури (типи жител, поховання, знаряддя праці, однаковий посуд та орнаментацію, прикраси тощо).

Нижче ми подаємо короткий опис найвизначніших археологічних культур, відомих на території Київської області.

Серед досліджених пам’яток найдавнішими є стоянки пізнього палеоліту.

Кам’яний вік

Пізній палеоліт

Пізній палеоліт – стародавній кам’яний вік, 10 тисяч років тому, збігається у часі з заключним етапом льодовикової доби. На території Київщини відкрито залишки тогочасних жител, обставлених по колу черепами мамонтів. Для цього часу характерні присвоювальні форми господарства, збиральництва та полювання. Високого орзвитку досягає техніка обробки каменю й удосконалених знарядь праці. Широко застосовуються знаряддя праці з кістки та рогу тварин. У цей час сформувався сучасний фізичний тип людини виникли матеріальна родова організація, релігійні уявлення та образотворче мистецтво. Остаточно сформувався первіснообщинний лад.

Мезоліт

Мезоліт, середній кам’яний вік, є перехідною епохою від палеоліту до неоліту (10 – 8 тисяч років тому). Для нього характерні тимчасові стійбища з легкими наметоподібними наземними житлами, перехід до індивідуального полювання, винайдення луку та стріл, що сприяло різкому підвищенню продуктивності праці, приручення першої тварини – собаки. Для мезолітичної епохи типові дрібні знаряддя з кременю – мікроліти геометричних форм. В цей час формується племінна організація суспільства. З’являються найдавніші групові (родові) поховання – могильники.

Неоліт

Неоліт – новий кам’яний вік (6 – 3 тисячі років до нашої ери) характеризується переходом до відтворюючих форм господарства – скотарства і землеробства, наземні або напівземлянкові житла, що часто споруджувалися з використанням дерева. З’являють нові способи обробки сировини – шліфування та розпилювання. Набувають поширення рубальні кам’яні знаряддя – сокири, тесла, мотики, серпи, наконечники списів тощо. З’являються човни, ліпний посуд, виникає примітивне ткацтво. Формується племінний лад, в якому економічною і соціальною основою був матріархальний рід. На території Київщини в ті часи жили племена дніпро-донецької культури.

Дніпро-донецька культура

Носії цієї культури жили наприкінці V – в ІІІ тисячоліттях до нашої ери. Носії цієї культури населили сучасні поліську та лісостепову зони у басейнах Середнього Дніпра та Сіверського Дінця (звідси й походить назва). Житла будувалися з дерева, очерету тощо. Населення займалося мисливством та рибальством, пізніше – скотарством й частково землеробством. Посуд прикрашався ямково-накольастим та гребінцевим штампами. Населення належало до типу пізніх кроманьйонців. Поховання здійснювалося у колективних могильниках, небіжчика густо посипали вохрою.

Мідний вік або енеоліт

Мідний вік – період – V – III тисячоліття до нашої ери, це дальший крок у розвитку матеріального виробництва первісного суспільства. З’являються укріплені поселення, поховання у курганах, виниккають нова спеціалізована галузь виробництва – металообробка, початкові форми орного землеробства, що поєднувалися з високорозвинутим скотарством. Відбувається перехід від матріархально-родового ладу до патріархату та першого великого суспільного поділу праці – відокремлення скотарства від землеробства. В межах Київської області у мідному віці жили племена трипільської та ямної культур.

Трипільська культура

Назва трипільської культури (V – III тисячоліття до нашої ери) походить від села Трипіля Обухівського району і поширена на Правобережжі України, Молдови та Румунії (там культура називаєтья Кукутень). Поселення складалися з великих наземних глинобитних жител, розташованих переважно по колу. Основою господарства було орне землеробство з використанням тяглової сили тварин. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо та ряд городніх культур. Племена провадили обмін з населенням Балкан, Трансильванії, Кавказу, звідки одержували мідну руду, яку обробляли на місці (за останніми даними мідь також добували на Волині та Поділлі). Знаряддя з міді виготовлялися способом кування, а згодом – складнішим способом лиття. Для виготовлення знарядь праці застосовували також кремінь, камінь, кістки й роги тварин.

Великої майстерності населення досягло у виготовленні глиняного посуду. Він був плоскодонним, оздоблений заглибленим орнаментом та фарбою у вигляді спіралі й меандру, зрідка трапляються зображення людей та тварин. З глини виготовляли прясла, модельки жител, антропоморфні та зооморжні фігурки, які мали культове призначення. Відомі великі родові могильники, поховання в яких здійснювалися за обрядом трупопокладення та трупоспалення. Дослідники серед пізньотрипільських пам’яток Київщини виділяють кілька локальних та хронологічних груп – типу Коломийщини І, Лукашівського, Софіївського.

Ямна культура

Ямну кульутру (друга половина ІІІ – початок ІІ тисячоліття до нашої ери) залишено скотарськими племнами, яки населяли степові простори Східної Європи від Пруралля до Нижнього Дунаю. Для них характерні короткочасні та постійні, а згодом укріплені поселення з наземними та землянковими житлами. Виникає напівкочове скотарство, що привело до появи дерев’яних возів та використання тяглової сили – волів. Населення шляхом обміну підтримувало зв’язки з Північним Кавказом.

Найбільш характерний гостродонний, зрідка плоскодонний глиняний посуд, прикрашений відбитками шнура та гребінчастого штампу, а також мідні клиновидні сокири, привіски з ікол собак та вовків тощо. Поховання скорчені, завжди посипані вохрою, в ямах (звідки й назва культури) під високими насипами курганів. Інколи на курганах встановлювали антропоморфні кам’яна стели. Відомі і грунтові поховання. Різниця в інвентарі поховань свідчить про майнову нерівність.

Епоха бронзи

Епоха бронзи тривала у ІІ та на початку І тисячоліття до нашої ери. Найбільшим досягненням цієї епохи є відкриття сплаву міді й олова, що створило новий метал – бронзу. На сучасній території України існували центри бронзоливаного виробництва. З середовища рядових общинників виділяютья ремісники. Золото і срібло використовувалися для виготовлення прикрас. Поширені вироби з каменю. Відоме орне землеробство з використанням тяглової сили тварин. Зростає асортимент культурних рослин (пшениця, просо, ячмінь, льон, конопля, горох, сочевиця). Поширений був обмін, особливо між скотарськими та землеробськими племенами.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну, а також поява перших нагромаджень багатств сприяли зміцненню патріархально-родових відносин, що проявилося у виділенні племінної верхівки, появі приватної власності та парної сім’ї. Виникають союзи племен та на їх основі формуються великі культурно-історичні спільності.

На території Київщини в ті часи жили племена середньодніпровської, багатоваликової кераміки, тшцінецької, білогрудівської та зрубної культур.

Середньодніпровська культура

Середньодніпровська культура була в період з 2200 по 1600 роки до нашої ери. Вона залишена скотарсько-землеробськими племенами, що населяли лісостепові  та поліські райони в басейні Середнього Дніпра і Десни. Відомі їх поселення з наземними глинобитними житлами та кам’яними вогнищами. Поховання влаштовували у закритих настилом з колод ямах під курганами та у давніших курганах. Ховал у витягнутому, рідше – у скорченом положенні. Відомі й трупоспалення. Метал одержували шляхом обміну з Прикарпаття та Кавказу. Посуд мав форму біконічних та дзвоникоподібних кубків і кулястих амфор з високими шийками, плоским та округлим денцем. Він густо прикрашався заглибленим геометричним орнаментом, інколи шнуровим, що вкривав значну частину поверхні посуду.

Культура багатоваликової кераміки

Пам’ятки багатоваликової кераміки (середина ІІ тисячоліття до нашої ери) належали осілому скотарсько-землеробському населенню, яке заселяло велику частину степової зони України від Дніпра до Полісся. Житла наземні та напівземлянкові з відкритими вогнищами на підлозі. Ховали небіжчиків у поодиноких могилах, влаштованих переважно в стародавніх курганах. Глиняний посуд плоскодонний, видовжених пропорцій. Верхня частина, або й вся повехня, орнаментовані валиком (звідки назва культури), нарізками та відбитками шнура, що утворюють різноманітні еометричні візерунки. Племена вели широкий обмін з Балканами, Середземномор’ям, Кавказом, Поволжям. Знахідки скарбів свідчать про нагромадження багатств у руках племінної знаті.

Тшцінецька культура

Тшцінецька культура існувала від ХV до початку ХІ століть до нашої ери і залишена землеробсько-скотарськими племенами, що жили у Середній Наддніпрянщині, на Десні, Сеймі, Волині, в Південній Білорусі та Польщі. Назва культури походить від села Тшцінець у Польщі. З нею сусідила комарівська культура ХV – ХІІ століть до нашої ери (від села Комарів Івано-Франківської області), поширена на території Прикарпаття та Придніпров’я.

Поселенння, розташовані вздовж берегів річок, складалися з напівземлянкових жител та господарських будівель. Населення займалося підсічним землеробством, знало дерев’яний плуг та запряжку волів. Скотарство відігравало другорядну роль. Характерними є глиняний посуд (високі тюльпаноподібні посудини, горщики, миски, «дірчасті» посудини), орнаментований врізними лініями, рисками, трикутниками, глиняні прясла, знаряддя з каменю, бронзові прикраси. Бронзу одержували шляхом обміну у племен Закарпаття. Небіжчиків ховали у курганах у скорченому стані та зрідка в грунтових могильниках з обрядом трупоспалення в урнах.

Білогрудівська культура

Білогрудівська культура (ХІ – ІХ століть до нашої ери) залишена осілими землеробсько-скотарськими племенами, що мешкали в лісостепових районах Правобережної України. Назва культури походить від Білогрудівського лісу поблизу міста Умань на Черкащині. Поширені неукріплені поселення. Житла наземні та землянки з відкритими вогнищами. Характерною ознакою є наявність горбоподібних зольників (попелищ), які археологи пов’язують з культом вогню та домашнього вогнища. Могильники – курганні (скорчені трупопокладення) і грунтові (трупоспалення в глиняних урнах).

Глиняний посуд представлено тюльпаноподібними горщиками, прикрашеними наліпними валиками під вінцями, широкими мисками та невеликими чашками і черепаками з петельчастими ручками. Існувало розвинуте бронзоливарне виробництво. Сировину одержували зі степових районів та Прикарпаття. На поселеннях знайдено ливарні горни, ллячки і значну кількість ливарних форм. Білогрудівську культуру залишили осілі землеробсько-скотарські племена кінця бронзового віку – нащадки тшцінецько-комарівської культури.

Зрубна культура

Зрубна культура існувала у другій половині ІІ – на початку І тисячоліття до нашої ери), вона займала величезні простори від Уралу до Дніпра, належала осілим скотарям, які розводили велику рогату худобу, овець і коней. У річкових долинах чималу роль відігравало й землеробство. Відкрито родові поселення з великими напівземлянками та наземними житлами, які будували з дерева в зруб, а також з каменю.

Ховали у дерев’яних зруба (звідси назва культури), кам’яних скринях та у звичайних ямах або у насипах давніх курганів. Небіжчиків клали у скорченому стані, посипали вохрою. Поховання супроводжуються глиняним посудом з ритуальною їжею та нечисленним інвентарем з каменю і металу.

Посуд гострореберний, банкоподібний, орнаментований відбитком шнура або прорізними лініями, що утворюють геометричні візерунки. Важливе місце відігравало виплавлення й обробка металу. В цей час з’являються металеві серпи і втульчасті наконечники списів, а також перші значні скарби металевих речей.

Ранній залізний вік

Ранній залізний вік був у період з VIII століття до нашої ери до ІV століття нашої ери. На арену світової історії вперше виходять племена і народності, відомі під назвою кіммерійців, скіфів, сарматів. Виникає чорна металургія. Набувають поширення залізні знаряддя праці та зброя. Освоєння виробництва заліза сприяло підвищенню продуктивності у всіх галузях господарчої діяльності. Орне землеробство стає провідною галуззю господарства, особливо в лісостеповій смузів. В степових районах склалося кочове господарство.

Стався другий великий суспільний поділ праці – ремесло відділилося від землеробства. Розвивається товарне виробництво, встановлюються заморські торговельні зв’язки. Часті війни між племенами обумовили поширення укріплених поселень-гоордищ, які стають адміністративними, кульутрними і ремісничими центрами. Розвиток виробничих сил привів до розкладу первіснообщинного ладу і переходу до ранньокласового суспільства.

На території Київської області в ці часи жило населення чорноліської кульутри, пізніше – лісостепові племена Скіфії, носії милоградсько-підгірцівської культури, а згодом – сарматські племена.

Чорноліська культура

Чорноліська культура існувала з Х до першої половини VII століття до нашої ери і була поширена на території лісостепового правобережжя по ріці Ворскла (назва походить від городища у Чорному лісі поблизу міста Знам’янка на Кіровоградщині). Ця культура належала землеробсько-скотарским племенам – нащадкам білогрудівської культури. Для них характерні невеликі поселенння і городища з напівземлянковими та наземними житлами.

Вироби з бронзи та заліза представлені великими одновушними кельтами, теслами, орнаментованими браслетами, шпильками з маленькою шляпкою та петелькою. Посудини тюльпаноподібної форми прикрашалися проколами та наліпним валиком. Форми посуду різноманітні – черпаки, кубки, миски та корчаги для збереження зерна.

 

Відомі трупопокладення в скорченому стані та трупоспалення в урнах з похованням в грунтових могильниках і курганах.

Скіфи

Скіфська культура була з VII до III століття до нашої ери. У VII столітті до нашої ери з-за Дону в Причорноморські степи переселилися кочові іраномовні скіфські племена. Скіфи створили велику державу, яку давні писемні джерела називали Скіфією. Її населяли різні племена. Степова частина України була заселена кочовими скотарями, лісостепова – осілими землеробами. Територію лісостепового Правобережжя заселяли племена, що були відомі під назвою скіфи-орачі. Їх вважають нащадками чорноліських племен та безспосередніми предками історичних східних слов’ян.

Лісостепові племена Скіфії жили в укріплених поселеннях – городищах. Житла наземні й напівземлянкові з глинобитними печами. Населення вело жвами обмін з греками Північного Причорномор’я та племенами степової Скіфії. Померлих ховали за обрядом трупопокладення у грунтових ямах. Знатних воїнів ховали у великих дерев’яних гробницях, що мали вигляд великого склепу. Зверху насипали кургани.

Не зважаючи на поширення скіфської зброї і предметів кінського спорядження, виробів мистецтва, культура лісостепових племен (особливо Правобережжя) в цілому мала свої місцеві особливості, виражені в основному в глиняному посуді (горшки з валиком під вінцями, черпаки, кубки, миски), які відомі тут з передскіфського часу і майже невідомі в степу. З падінням могутності держави степових скіфів у поселеннях Лісостепу зникають всі основні елементи скіфської культури.

Підгірцівсько-милоградські племена

Підгірцівсько-милоградські племена жили з VI до ІІІ століття до нашої ери в основному в басейні Прип’яті і в Київсько-Гомельському Придніпров’ї. Назва походить від села Милоградка Гомельської області та села Підгірці Обухівського району. Населення підгірцівської кульутри мешкало в неукріплених поселеннях.

Померлих ховали за обрядом трупоспалення. На Київщині (села Рудяки та Казаровичі) виявлено поховання з трупопокладенням. Населення милоградської культури жило на селищах та городищах, які мали найчастіше вигляд мисових укріплень, рідше – «болотних» городищ. Житла мали вигляд неглибоких землянок. Обряд поховання – трупоспалення.

Для підгірцівської культури характерні бронзові прикраси, виготовлені за восковими моделями. Про місцеве бронзоливарне виробництво свідчать залишки майстерень в селі Підгірці. Серед глиняного посуду переважають горщики з високими відігнутими назовні вінцями, прикрашеними наколами, насічками, ямками, що наносилися то з середини, то ззовні, утворюючи з протилежного боку опуклини, та миски із загнутим до середини вінцем, прикрашеним рядами наколів. Населення мало тісні зв’язки зі скіфами-орачами. Існує думка про те, що в носіях підгірцівсько-милоградської культури слід вбачати неврів Геродота. Культура припиняє своє існування в результаті просування зарубинецької культури з Середнього Подніпров’я в область верхньої течії Дніпра в басейн Прип’яті.

Сермати

Сарматська культура почалася в ІІ столітті до нашої ери і тривала до ІV століття нашої ери. У ІІІ столітті до нашої ери з-за Дону на захід починають просуватися іраномовні сарматські племена, які у ІІ столітті до нашої ери підкорили Скіфську державу і встановили своє панування у Причорномор’ї. Окремі групи сарматів проникли в лісостепову зону Східної Європи, де змішалися зі східними слов’янами.

На території Київської області відомі сарматські поховання. Померлих ховали у ямах, в яких будувалися дерев’яні стовбові гробниці, або в ямах з підбоєм під насипним курганом. Поховання супроводжувались різноманітним інвентарем: залізними мечами з кільцевим навершям, тригранними наконечниками стріл, бронзовими застібками-фібулами, ліпними товстостінними горщиками, кружальними глечиками з сірим та чорним лощінням, імпортною керамікою та скляними посудинами. У ІІІ – ІV століттях сармати були витіснені з Північного Причорномор’я навалою готів з Прибалтики та азіатських гунів.

Слов’янський період

Слов’янський період тривав з ІІ століття до нашої ери по ІХ століття нашої ери. На рубежі нашої ери слов’яни виступають як численний народ, що займав велику територію від Подніпров’я до Вісли і від Чорного і Середземного до Балтійського моря. Римські історики І століття називають слов’ян загальною назвою – венедами. Візантійські та інші автори VI століття називають східних слов’ян антами, а західних – склавінами, вважаючи венедів їх спільними предками. Слов’янські племена у цей час відігравали значну роль в історії Центральної та Східної Європи. В період так званого великого переселення народів (ІІ – VІІ століть нашої ери) відбувається значне переміщення племен та народів, що змінило етнічну карту Східної та Західної Європи.

У другій половині І тисячоліття формуютья окремі східно-слов’янські племена, які дістали в історичній науці назву «Літописних племен». У них відбувається остаточний розклад родової організації, починають формуватися феодальні суспільні відносини та утворюються союзи племен, що становили примітивні державні утворення. В кінці ІХ століття феодалізм стає панівним. Утворюється перша східнослов’янська феодальна держава – Київська Русь. В археологічному відношенні І тисячоліття на території Київської області характеризується рядом археологічних культур – зарубинецької, черняхівської та слов’янських племен VI – ІХ століть нашої ери.

Зарубинецька культура

Зарубинецька культура існувала з кінця ІІІ століття до нашої ери та до середини І тисячоліття нашої ери) і дістала назву від могильника, дослідженого в селі Зарубинцях Переяслав-Хмельницького району. Пам’ятки поширені на території лісостепових та поліських областей України і Білорусі та в деяких районах Росії.

Населення жило в невеликих неукріплених поселеннях, зрідка городищах. Будувало наземні або напівземлянкові житла з глинобитними печами або кам’яними вогнищами. Під час розкопок відкрито невеликі господарські ями для зберігання продуктів.

Головним заняттям населення було орне землеробство в лісостепових, та підсічне – в лісових районах. Значного рівня досягло металургійне і ковальське ремесла та обробка кольорових металів. Посуд ліпний, з шерехатою поверхнею червонуватою та сірого кольорів або з чорною чи світло-коричневою лощеною поверхнею. Серед залізних виробів характерними є сокири, серпи, долота, пилки, остроги, наконечники списів тощо, з бронзових виробів – застібки (фібули), пряжки, браслети, шпильки, підвіски. Племена вели обмін з грецькими античними містами Північного Причорномор’я. Померлих ховали у грунтових могильниках за обрядом трупоспалення, зрідка трупопокладення. Поховання переважно поодинокі, але трапляються парні й групові.

Племена жили в умовах родоплемінного ладу, основною суспільною одиницею була родова община. Зарубинецька кульутра належала раннім східним слов’янам – венедам.

Черняхівська культура

Черняхівська культура існувала з ІІ – V століть нашої ери дістала назву від могильника поблизу села Черняхів Кагарлицького району. Племена черняхівської клуьтури займали територію від Сіверського Дінця до Дністра, охоплюючи лісостепову та прилеглу до неї степову зону України. Населення вело осілий спосіб життя, мешкало в неукріплених великих поселеннях.

Житла наземні або трохи заглиблені у землю, зведені на дерев’яному каркасі. Поряд з житлами розташовувалися господарські будівлі та ями для зберігання зерна. Населення досягло високого економічного і культурног орозвитку. Основним орним знаряддям був плуг з череслом. Ремесло виділилося в окрему галузь господарства. Найвищого розвитку досягло гончарне й ювелірне ремесло. Посуд виготовляли на гончарному крузі.

Із заліза виготовляли наральники, серпи, коси, струги, пилки, долота, свердла, ножі; а із срібла і бронзи – різноманітні прикраси – намисто, підвіски, браслети, каблучки. Цікаві бронзові прикраси з виїмчастими емалями (ІІІ – VI століття нашої ери). До побутових предметів належать гребінці, фібули тощо. Населення мало широкі торговелньі зв’язки з Римською імперією.

Могильники (великих розмірів) грунтові. Співіснують трупоспалення (у ямках і урнах) та трупопокладення. Релігія племен була язичницькою. Племена черняхівської кульутри переживали останній етап первіснообщинного ладу. Вчені вважають, що пам’ятки черняхівської кульутри належали східним слов’янам (антам), які генетично пов’язані з пам’ятками зарубинецької культури та культурою Київської Русі. Проте існує думка про різноетнічність черняхівської культури.

Культура східнослов’янських племен

Східнослов’янська культура існувала з VI до ІХ століть. У другій половині І тисячоліття слов’янські племена займали суцільну смугу Лісостепу Української РСР і були найбільш етнічним масивом у Європі. Для них характерні переважно неукріплені поселення, розташовані у важкодоступних місцях, грунтові могильники з трупоспаленням у глиняних урнах. Лише для поліської групи пам’яток відомі курганні поховання.

Основою господарства було розвинуте землеробство (орне – на півдні і підсічне – на півночі), скотарство та різноманітні ремесла. На деяких поселеннях існували великі центри виготовлення кричного заліза з місцевих залізних руд. Слов’яни вели обмін з сусідніми племенами. Глиняний посуд VI – VIII століть переважно ліпний, проте наприкінці цього періоду збільшується кількість гончарного, виготовленого на примітивному крузі. Найхарактернішими прикрасами були пальчасті та антропоморфіні фібули, браслети з розширеними кінцями, середжки тощо.

Кульутра слов’янських племен VI – ІХ століть належала племенам, відомим за «Повістю минулих літ». На території Київщини жили поляни. Вони стали основним осередком, навколо якого об’єднувалися інші східнослов’янські племена.

Давньоруська держава

Давньоруська держава існувала з ІХ по ХІІІ століття. Наприкінці ІХ століття у східних слов’ян виникає одна з наймогутніших феодальних держав Європи – Київська Русь, до складу якої увійшли всі східнослов’янські племена – від Карпат до Дону і від Середнього Подніпров’я до Ладозького озера. В історії східнослов’янських народів Київська русь відіграла велику роль, як спільний етап розвитку російського, українського і білоруського народів.

Економічну основу давньоруської держави становило високорозвинуте землеробство й скотарство, ремесло, торгівля.

Орне (плужне) землеробство стало панівним на всій території Русі. Грунт обробляли дерев’яним плуго із залізним лемешем та ралом з залізним наральником. Інколи плуг мав колісний передок та залізне чересло. Високого рівня розвитку досягло міське ремесло. Воно було багатопрофільним, а ремічничі майстерні – спеціалізованими. Серед давньоруських ремісників існувало понад 60 різних фахів. Найрозвинутішими було залізодобувне, залізоробне, гончарне, костерізне та ювелірне ремесла.

Глиняний посуд виготовлявся за допомогою ручного гончарного круга, випалювався в гончарних горнах прикрашався заглибленими прямими та хвилястими лініями. Виготовлялося скло – для прикрас, віконне, смальта для мозаїки. Особливо досконалими були ювелірні вироби з золота та срібла, виконані складною технікою скані, зерні, емалі, черні. Між окремими землями Русі та заморськими країнами (Арабською державою, Візантією та західноєвропейськими країнами) велася торгівля.

Верховну владу на Русі здійснював велики князь Київський, який опирався на постійну військову силу – дружину. Посилюється проце закабалення вільних селян общинників. Розпочинається кам’яне будівництво, поширюється писемність, виникає літописання.

Багато матеріалів для висвітлення важливих питань історії Русі дають дослідження археологічних пам’яток – міст, городищ, неукріплених селищ, могильників, скарбів тощо.

Міста

Серед давньоруських пам’яток міста були найважливішими. Міста поділялися на дитинець (кремль) та посад. Центральна частина міста, укріплена валами та ровами, називалася дитинцем. Тут жили представники знаті та частина ремісників, що обслуговували їхні потреби.

У дитинці розміщувалися кам’яні палаци та великі дерев’яні будинки, кам’яні собори. Поряд з дитинцем, часто на низьких берегах річок, розміщувався ремісничо-торговий посад – передмістя, який інколи також укріплювався валами та дерев’яними стінами. Тут знаходилися квартали ремісників, дрібних торговців. Житла та майстерні реімсників були невеликі, наземні та напівземлянкові.

Загальна кількість міст на території Давньоруської держави до монголо-татарської навали дорівнювала близько 300. Міста були адміністративно-політичними центрами окремих земель а деякі з них – військовими фортецями (легендарні багатирські застави), які захищали Русь від нападу кочовиків. Археологічні дослідження багатьох міст засвідчили, що основою їх економічного розвитку були ремесло та торгівля.

Територія сучасної Київщини була ройрозвинутішою в економічному та культурному відношеннях. Тут існувало багато міст, частина яких неодноразово згадується в літописах та інших писемних джерелах, в усній народній творчості. До їх числа, крім Києва, належали Переяслав, Білгород, Вишгород та інші.

Городища

Характерною ознакою городищ є наявність потужних укріплень у вигляді земляних валів та ровів, завдяки чому вони добре простежуються в місцевостях (населення часто і тепер називають їх «городищами»). За розміром та формою городища різні: круглі, овальні, напівкруглі, трапецієподібні тощо. Вони забудовані житлами та різними господарськими спорудами. Давньоруські городища, разом з прилеглими до них поселеннями, нерідко являли собою залишки укріплень феодальних замків.

Сільські неукріплені поселення розташовувалися на досить зручних надзаплавних берегах невеликих річок, терасах балок, рідше високих, часом важко доступних масивних виступах. Населення (селяни-смерди) займалося землеробством, скотарством, рибальством, полюванням та іншими промислами. Ремісниче виробництво мало домашній характер. Обмін з містами мав переважно натуральний характер. На відміну від міських центрів Давньої Русі, сільські поселення вивчені недостатньо.

Могильники в більшості мають зовнішні ознаки – невеликі насипи-кургани висотою від 0,5 до 5 метрів. Зустрічаються і грунтові поховання. За розміром могильники різні. Інколи, біля великих міст в курганних могильниках нараховується до тисячі поховань і більше. Характерні два обряди – тупоспалення та трупопокладення. Нерідко в могилах знаходять інвентар – різноманітні прикраси, предмети побуту та озброєння (мечі, кольчуги, шоломи, бойові сокири, наконечники стріл, списів). Інколи в багатих похованнях трапляються арабські та візантійські монети.

Скарби

До категорії археологічних пам’яток відносяться численні скарби коштовних ювелірних речей з золота та срібла, скарби з монет – арабських та візантійських, давньоруських гривень. Вивчення скарбів дає можливість висвітлити питання торгівлі Давньої Русі з сусідніми країнами, розвиток ювелірного ремесла та глибоке майнове розшарування, зокрема нагромадженя великих багатств в руках окремих феодалів.

Змійові вали

До нашого часу дійшли величезні земляні укріплення, так звані Змійові вали. Як вважають дослідники, спорудження цих валів в основному припадає на скійфський та ранньослов’янський час. Можливо, що деяка частина з них в давньоруські часи була укріплена або відбудована і входила до хахисної лінії. Для захисту від сетпових кочовиків (печенігів і половців) споруджувалася й нова система фортець на східних і південних кордонах. Змійові вали ще й тепер мають висоту до 6 – 8 метрів, а шириину до 16 – 17 метрів.

Пам’ятки кочовиків

На південь від стародавньої русі у ІХ – ХІІІ століттях мешкали різні скотарські племена, які просунулися сюди зі Сходу. Найсильнішими з них були печеніги й половці. Відомі їх поховання в насипах раніших курганів та надмогильні людиноподібні пам’ятки – кам’яні «баби». Супроводжуючий інвентар в чоловічих похованнях представлений зброєю, обладунками воїна та коня, а також побутовими речами. Серед зброї цікаві найдавніші в світі криві шаблі печенігів ІХ століття. Часто могилу воїна супроводжує поховання цілого коня або його частина. Супроводжуючий інвентар жіночих поховань – побутові речі, прикраси, залишки одягу тощо. Іноді трапляється зброя. Поселення (становища) кочовиків вивчені мало. У ХІІІ столітті степові простори Східної Європи захопили татари, спочатку золотоординські, а згодом Кримські.

Післямонгольська доба

Збереглося багато пам’яток післямонгольської доби – ХІІІ – ХVІІІ століть. Монголо-татарська навала поряд з феодальною роздробленістю руських земель сприяла економічному і політичному відособленню окремих частин колись єдиної Давньоруської держави – Київської русі, а потім призвела до її остаточного розпаду. З окремих частин колишньої єдиної давньоруської народності сформувалися три близькі братні східнослов’янаські народності – російська, українська та білоруська. На Середній Наддніпрянщині у ХІV – ХV століттях відбувається процес формування української народності.

Київщина відігравала важливу роль у суспільно-політичному і культурному житті українського народу. Археологічні пам’ятки ХІІІ – ХVІІІ століть відомі ще мало. Це, в основному, нечисленні поселення, фортеці, вали, скарби (особливо монетні) та окремі знахідки. Історія Київщини починаючи з ХV століття висвітлюється переважно на основі писемних джерел.