Давні слов’яни на Дністрі

Дністер красивий у будь-яку пору року

Дністер красивий у будь-яку пору року

На обох берегах Дністра та його притоках радянські археологи відкрили багато археологічних пам’яток другої половини І тис. н. е. Інтерес до них викликається насамперед тим, що на цей час припадають перші достовірні писемні згадки про слов’ян під їх власною назвою — склавіни. (Склавіни — це грецька форма синоніма «слов’яни». Ним користувалися письменники VI— VII ст., називаючи найбільш численну групу слов’янських племен). Згодом ця назва (склавіни) поширилася і на інші групи слов’янських племен. В творах античних авторів VI—VII ст. Дністер фігурує як орієнтир для визначення окремих великих груп слов’ян. Готський історик Йордан в творі «Гетика» (закінчений у 551 р.) тричі згадує Дністер під назвою Данастр. Йому добре було відомо, що в якійсь частині, найімовірніше — в південній, Дністер був межею двох великих груп слов’ян: склавінів і антів. «Склавіни,— пише Йордан,— живуть від міста Новіентурна і озера, яке звуть Мірсіанським, до Данастра… Анти, сильніші з них, поширюються від Данастра до Данапра». Візантійський історик Прокопій межі розселення антів поширює далі на схід, до Дону (Танаісу).

Давні слов’яни на Дністрі

Пам’ятки празького типу

Візантійські вчені VI—VII ст. не згадують на Дністрі інших осілих землеробських племен, крім слов’ян. Це важливе свідчення про належність археологічних пам’яток цього часу слов’янам підтверджується аналізом матеріалів розкопок. Черняхівської культури на Дністрі вже не було, але вона отримала свій подальший розвиток в інших археологічних культурах.

Знаряддя археологів

Знаряддя археологів

Археологічні пам’ятки (поселення і могильники) VI—VIІ ст. на Дністрі, як тепер встановлено, належать до двох основних типів слов’янської культури: празького (назва походить від м. Праги в Чехословаччині, де вперше виділені пам’ятки цього типу), або, як їх звуть на території Східної Європи, корчацького типу, та пеньківського (назва походить від с. Пеньківки Кіровоградської області, де вперше вони досліджувалися. Тепер затоплене водами Кременчуцького водосховища).

Пам’ятки празького типу поширені на великій території: від Дніпра на сході і до Ельби на заході, від басейну середньої Вісли і Прип’яті на півночі і до Середнього Подунав’я на півдні. Вони виступають також и басейнах верхнього і середнього Дністра. Саме на шо місцевість (Подністров’я, верхів’я Вісли і Подунав’я) візантійські автори вказують як на територію розселення склнвінін. Тому небезпідставно вважається, що пам’ятки культури празького типу залишені переважно тією групою слов’ян, яка на сторінках писемних джерел VI-VII ст. виступає під назвою склавінів.

Радянські археологи провели великі дослідження у вивченні слов’янських пам’яток празького типу. На Волині протягом багатьох років їх вивчала експедиція Інституту археології АН СРСР (керівник—І.П. Русанова), в басейнах Західного Бугу і верхнього Дністра експедиція Інституту суспільних наук (керівник — І В. Д. Варан), на Поділлі — експедиція Кам’янець-По- дільського педінституту та Інституту археології АИ УРСР (керівники — І, С. Винокур та О. М. Приходнюк), на Буковині — експедиція Інституту археології АН СРСР (керівник—І. П. Русанова) та Чернівецького державного університету і обласного краєзнавчого музею (керівник — Б. О. Тимощук), на Закарпатті — експедидця Інституту археології АН УРСР та Ужгородського державного університету (керівник — С. І. Пеняк).

Виявилося, що найдавніші пам’ятки слов’янської культури празького типу датуються V ст. Найдостовірніші дані про це одержані під час розкопок слов’янського поселення Кодин на Пруті біля Чернівців. З тридцяти розкопаних тут жител найдавнішою виявилася напівземлянка № 10. На її глиняній долівці знайдені уламки досить архаїчних для цієї культури ліпних глиняних горщиків та незначна кількість уламків кружальних посудин провінціально-римського типу, що збереглися в цій культурі як пережиток від попередніх археологічних культур. Тут же лежала залізна фібула пізньоримського типу, яка датується не пізніше другої половини V ст.  і вказує на зв’язок з Римською імперією на пізніх етапах її існування. На поселенні знайшли ще одну фібулу такого ж типу, яка підтвердила тезу, що слов’янська культура празького типу почала розвиватися не пізніше другої половини V ст., а найпізніші пам’ятки цього типу датуються VII ст. включно.

Земляна романтика

Земляна романтика

Пам’ятки культури празького типу на всій території їх поширення однакові. Від Дніпра до Ельби виступають однотипні селища цієї культури. Вони невеликі (в середньому 50×200 м) і складаються з напівземлянкових жител, в одному з кутів яких розміщуються прямокутні печі-кам’янки. Житла теж невеликі; їх площа в середньому складає 8—16 кв. м. На селищах знаходяться різні господарські будівлі: ями-погреби, майстерні общинних ремісників, приміщення для зберігання продуктів тощо.

Для слов’янської культури празького типу характерні в основному грунтові (безкурганні) поховання. Рештки тілоспалення, здійсненого на стороні, складали у глиняні горіцнки-урни. Зустрічаються і безурнові поховання, коли рештки кремації засипали в неглибокі ями. Речей, крім глиняних урн, в похованнях майже немає. Відомі і курганні мигильники, які відносяться до дещо пізнішого часу (VII ст.) і складаються в середньому з 10—50 невисоких курганних насипів. Рештки кремації в них захоронені в урнах, ямках або на давньому горизонті. Під курганними насипами виступають залишки ритуальних кострищ та уламки побитого ритуального глиняного посуду.

Найхарактернішою ознакою культури празького типу є особливості її керамічного комплексу. До його складу входять ліпні горщики, малі й великі сковороди, конічні миски та мініатюрні посудини. Основу керамічних комплексів складають ліпні неорнаментовані горщики витягнутих форм, що розширяються у верхній частині і звужуються до дна і горловини. Такого типу горщики виявлені на всіх поселеннях VI—VII ст., що залишені слов’янами.

Слов’янські племена культури празького типу були осілими землеробами. їх поселення розміщуються щІ невисоких терасах річок, в оточенні зручних для обробітку чорноземних ґрунтів. Знахідки обвуглених культурних злаків та їх відбитки на глиняних посуданах свідчать, що слов’яни сіяли пшеницю, просо, ячмінь та інші культури. Вони займалися і скотарством, що підтверджується і писемними джерелами. Візантійський автор VI ст. Маврикій Стратег вказує, що слов’яни володіли «великою кількістю різної худоби і земних плодів, зсипаних у купи, особливо проса і пшениці».

Слов’яни VI—VII ст. вели натуральне господарство. Кожна сім’я власними силами задовольняла свої основні потреби в одежі, предметах побуту, знаряддях праці. Однак і за умов ведення натурального господарства населення не могло обмежитись лише домашнім виробництвом. Виплавка і обробка заліза, наприклад, становили складне технічне завдання, яке вимагало від кожного виробника певних навиків та відповідного устаткування. Це примушувало кожну общину мати свого майстра-коваля, який сам забезпечував себе сировиною (плавив залізо з болотних руд) і виготовляв необхідні металеві та інші речі на замовлення. У слов’ян поряд з домашнім існувало і общинне ремесло.

Типові слов’янські пам’ятки празького типу відкриті в багатьох пунктах Верхнього і Середнього Подністров’я. Вони досліджувалися при розкопках у селах Бовшеві і Дем’янові Галицького і Незвиську Городенківського районів Івано-Франківської області. Зеленому Гаї і Колодрібці Заліщицького району Тернопільської області, y Бакоті, Каветчині, Усті і Луці-Врублівецькій Кам’янець-Подільського району Хмельницької області, Рашкові і Чепоносах Хотинського району Чернівецької області. Далі на південь, в басейні нижнього Дністра, виступають слов’янські пам’ятки пеньківського типу.

Пеньківська культура на Дністрі

Культура пеньківського типу, яка датується тим же часом, що й культура празького типу, поширена в основному на території Східної Європи, на межі лісостепу і степу, від Північного Приазов’я на сході і до Нижнього Подністров’я і дельти Дунаю на заході. Пам’ятки цієї культури досліджувалися в Середньому Подніпров’ї експедиціями Інституту АН УРСР (керівники — Д. Т. Березовець, В. П. Петров), в басейні Південного Бугу експедицією Ленінградського відділення Інституту археології АН СРСР та Вінницького педінституту (керівник — П. І. Хавлюк) та в басейні нижнього Дністра на території Молдавської PCP Прутсько-Дністровською експедицією Інституту археології АН СРСР та Дністровською експедицією Інституту історії АН Молдавської PCP (керівник — Г. Б. Федоров і І. А. Рафалович)

Реконструкція давньослов'янського селища

Реконструкція давньослов’янського селища

Пам’ятки пеньківського типу основними рисами своєї культури подібні до пам’яток культури празького типу. Селища пеньківців також складалися, як правило, з налівземлянкових жител з печами-кам’янками та будівель господарського призначення (ями-погреби, майстерні общинних ремісників, приміщення для зберігання продуктів). Своїх померлих пеньківці спалювали і рештки кремації хоронили в глиняних урнах або в неглибоких ямках. Курганів на місці поховань вони, як правило, не насипали.

Багато спільного між культурами празького і пеньківського типів є и в інших елементах матеріальної культури. Асортимент керамічних комплексів обох культур приблизно однаковий (горщики, миски, сковорідки і т. д.). До керамічних комплексів пеньківського типу також входять горщики празького типу, слов’янська приналежність яких незаперечна. Комплекси жіночих прикрас обох культур приблизно однакові. До них входять виготовлені з бронзи і срібла пальчаті і антропоморфні фібули, браслети з розширеними кінцями, тра- пецієвидні підвіски тощо.

Подібність пам’яток пеньківського й празького типів є серйозним доказом того, що основними творцями культури пеньківського типу були слов’янські племена. Ця теза підтверджується й писемними даними. Саме на територію поширення культури пеньківського типу історики VI ст. Йордан і Прокопій вказують як на територію, заселену слов’янськими племенами антів. Йордану було відомо, що поселення антів на заході поширювались до Дністра. Дійсно, на обох берегах Дністра і його притоках археологи відкрили багато пам’яток пеньківського типу. Далі на схід, на лівобережжі нижнього Дунаю, виступають пам’ятки празького типу (могильник Серата-Монтеору та ін.), які очевидно, залишені склавінами.

Подністровські анти і склавіни

Історик Прокопій Кесарійський подає ширші межі розселення антів, ніж Иордан. У творі «Війна з готами» він говорить про поселення антів і склавінів на лівобережжі нижнього Дунаю і одночасно зазначив, що «безчисленні племена антів» займали землі аж до Дону (Танаісу). Саме на цій території тепер археологам відомо багато пам’яток пеньківського типу, що є серйозним аргументом приналежності пам’яток пеньківського типу слов’янам-антам.

Реконструкція стародавньої напівземлянки

Реконструкція стародавньої напівземлянки

Анти, як відзначають візантійські автори, користувалися тією ж мовою, що й склавіни, вони мали спільні вірування і «навіть ім’я у склавінів і антів колись було одне і те саме»,— писав Прокопій. Візантійські історики відмітили також випадки ворожнечі між антами і скла- вінами. Радянські історики в цих двох назвах вбачають перші відомі нам територіальні об’єднання слов’ян. «Ділення склавінів і антів, — писав відомий радянський славіст Ляпушкін, — було основане не на внутрішніх відмінностях, в тому числі і не на мовних, а на якихось зовнішніх ознаках, можливо, територіальному розміщенні». (Див.: И. И. Ляпушкин «Некоторые вопросы из предистории восточных славян».— Научный сборник Института археологии СССР, вып. 100, М., 1965, с. 119).

Вивчення матеріальної культури антів VI—VII ст. (культури пеньківського типу) показує, що вона дещо відрізняється від культури празького типу. Ці відмінності, очевидно, викликані тим, що слов’янські племена пеньківського типу знаходились в тісних контактах з кочовими племенами південних степів.

Сторонні, не характерні для основної слов’янської культури цього часу елементи, проявляються в багатьох компонентах культури пеньківського типу. Так, в його керамічних комплексах поряд з ліпними горщиками празького типу, які складають невеликий процент, виступають ліпні біконічні горщики, глиняні диски та інші форми, яких майже немає в пам’ятках слов’янської культури празького типу.

На пеньківських поселеннях поряд з типовими для слов’ян напівземлянковими житлами з печами-кам’янками зустрічаються округлі житла з вогнищами, за своєю конструкцією подібні до юрт — жител кочівників південних степів. Про контакти слов’ян з кочівниками свідчать і знахідки на поселеннях культури пеньківського типу керамічних фігурок коней — культових предметів, характерних для кочівників. Елементи побуту кочівників простежуються і в матеріалах могильників культури пеньківського типу. Поряд з типовими для слов’ян тілопальними похованнями з наступним вміщенням решток кремації в урнах або неглибоких ямках в цій культурі зустрічаються і трупопокладення, які в VI—VII ст. були характерні в основному для кочівників.

Не виключено й те, що анти одержали свою назву від сусідів-кочівників. Лінгвісти одностайні в тому, що слово анти не слов’янського походження, а запозичене слов’янами від іранських або тюркських племен, які здавна населяли степи Північного Причорномор’я і перебували в постійних контактах з слов’янськими племенами.

Розповідаючи про слов’янські племена VI ст., Йордан відмітив, що найсильнішими серед них були анти. Це до певної міри підтверджується археологічними матеріалами. Якщо порівняти археологічні пам’ятки пеньківського типу (антів) з пам’ятками інших груп слов’ян, то мусимо відмітити дещо вищий рівень економічного розвитку пеньківців. Про це насамперед свідчать ремісничі центри, відкриті на території культури пеньківсько

Отже, за археологічними даними, в Подністров’ї н другій половині V—VII ст. розвішалась слов’янська культура двох типів — празького і пеньківського, то відповідає двом великим групам слов’ян: склавінам і антам, які згадуються и творах візантійських Істориків.

Культура Луки-Райковецької

Приблизно в кінці VII ст. слов’янські культури обох тинів втрачають основні свої риси. На всій території Дністровського басейну з’являються слов’янські пам’ятки іншого типу, які в науковій літературі одержали назву пам’яток культури типу Луки-Райковецької (с. Лука-Райковецька Бердичівського району Житомирської області, де вперше розкопувались пам’ятки цього типу).

Всі досліджені пам’ятки цієї території, що датуються VIII—ІХ ст., основними компонентами матеріальної культури подібні між собою I, безперечно, належать д< одного і того ж типу східнослов’янської культури Ті поселення складаються з напівземлянок, що мали дерев’яні стіни стовпової, рідше зрубної конструкції. В одному з кутів жител розміщені прямокутні печі-кам’янки Іноді зустрічаються печі, що були влаштовані в прямокутних глиняних останцях. Поряд з житлами, а іноді і всередині них, були ями-погреби.

Розтирання зерна стародавніми жорнами

Розтирання зерна стародавніми жорнами

Посуд культури типу Луки-Райковецькоі багатше орнаментований, ніж посуд празького типу. Характерний для нього ямковий орнамент на вінчиках горщиків. Серед кераміки цього типу є в невеликій кількості і кружальні горщики, які своїми формами близькі до ліпних, але прикрашені вони по тулубу лінійно-хвилястим орнаментом.

Археологічні пам’ятки типу Луки-Райковецької виділяються на фоні інших типів східнослов’янської культури {ром енської, бор шевської, довгих курганів та ін.). Вони свідчать про певну культурну спільність східних слов’ян, що жили на території між Дніпром і Карпатами, охоплюючи і Подністров’я.

За свідченням літописів, на території» де розвивалася культура типу Луки-Райковецької, жили поляни, древляни, дуліби, уличі, тиверці і хорвати. Беручи до уваги повідомлення руського літопису, що колись було «княжение в полях а в деревлях свое, а дреговичи свое, а словени своє в Новгороде», радянські історики вважають, що під цими назвами слід розуміти племінні княжіння — політичні організації напівдержав ного типу. Однотипність матеріальної культури племінних княжінь, що розміщувалися між Дніпром і Карпатами, можна пояснити тільки тим, що вони знаходились між собою в тісних зв’язках. Не виключено, що ці княжіння складали федерацію, яку очолювали поляни. Якщо це так, то виходить, що до цього політичного об’єднання входили і слов’янські племена Подністров’я, на території якого також виступають типові пам’ятки східнослов’янської культури типу Луки-Райковецької.

Вивчаючи культуру типу Луки-Райковецької, археологи намагаються виділити її локальні варіанти, що дозволить встановити конкретні межі того чи іншого племінного княжіння. Але ця робота ще далека від свого завершення. Все ж можна стверджувати, що в Нижньому Подністров’ї жили тиверці, а у Верхньому Подністров’ї — дуліби. Межі тиверців і дулібів стикалися, очевидно, десь в Середньому Подністров’ї.

Отже, писемні джерела та археологічні матеріали свідчать про те, що в другій половині І тис. н. е. постій ними жителями Подністров’я були східні слов’яни. Більш конкретну уяву про їхнє життя одержимо, коли познайомимось з матеріалами дослідження найважливіших слов’янських археологічних пам’яток на Дністрі.

З книги Винокура і Тимощука Давні слов’яни на Дністрі.

Читайте схожі статті – Черняхівське поселення у Киселеві, Західна Україна і Римська імперія, тут – всі археологічні пам’ятки Галичини.